Розділ VІ

Дорогою до госпіталю мені спало на думку, що пересуватися Назару на візку в деяких місцях буде вкрай не зручно. Потрібно про всяк випадок десь надибати йому милиці.
«Можна позичити в Олени Іванівни», – подумав я і злякався своїх думок, адже я ніколи у своєму житті не порушував жодних правил.
Хоча ні. Це буде вже вдруге. Вперше ми з Назаром порушили правила, коли потайки тікали з госпіталю за морозивом. Серце знову гупає, наче ошаліле, але чомусь дуже приємно від того, що я все ж роблю добру справу.
Зайти у головний корпус госпіталю виявилося на раз два. Дістатися до відділення, де працює мама й Олена Іванівна теж не проблема. А от як пройти непоміченим повз пост медсестер? На перший погляд, це взагалі неможливо. Але я мушу упоратись заради Назара.
На щастя, саме у цей час усі медсестри були чимось заклопотані, а отже довгий зелений коридор наразі порожній і безпечний. Я, наче секретний агент, швиденько прошмигнув до господарської кімнати, де зазвичай зберігають усі речі: постіль, візки, милиці, засоби для прибирання та інше. «О, те, що треба», – зрадів я пошепки, дістаючи зручну підлокітну милицю. Це така одна штука, яка фіксується на лікоть й дозволяє людині зручно пересуватися.
Тієї миті мені здавалося, що все так легко і просто, бо ж я роблю це не для себе. Я подумав, що це саме тому, хтось або щось якимось дивним чином непомітно мені допомагає. Але не все так просто.
Тільки-но я підійшов до дверей, як почув голос Олени Іванівни та ще якоїсь медсестри. Серце впало мені десь аж до п’ят і там ледь-ледь пульсувало, захлинаючись від паніки. Я чув як голоси наближаються ближче і ближче, ось-ось ворухнеться ручка дверей і все скінчиться: і плани, і подорож і літні прогулянки у парку. Хвилини знов потяглися густим липким клеєм – час зупинився.
Аж ось, раптом, я відчув, як щось торкнулось мого плеча. То була Буся – моя малесенька рятівниця. Вона взяла мене за руку своєю малесенькою долонькою з довгими тонкими кігтиками й ми одразу стали невидимі.
– Привіт, – тихо промовив я.
У відповідь Буся усміхнулася. Рухом лапки вона показала на двері. Тієї ж миті двері відчинилися, увійшли медсестри, а ми крадькома шмигнули повз них, і навтьоки. На щастя, вони нас не помітили, тільки трішки здивувалися, звідки з’явився протяг, адже вікна у кімнаті закриті.
Уже майже біля дверей поблизу виходу з госпіталю милиця випала у мене з рук і загуркотіла на підлогу. Жах! Сором! Незграба я! Звісно ж я швиденько підхопив милицю і ми з Бусьою чкурнули геть. Шкода, ми не бачили здивоване обличчя Олени Іванівни, яка ясно чула гуркіт, а коли визирнула поглянути що там упало, побачила порожній зелений коридор.

Пробігши трішки далі углиб парку, я впав на лавку, аби відхекатись. Буся левітувала поруч й уважно мене роздивлялася.
– Дякую, Бусю, без тебе я б пропав. Мене звуть Олесь. Я бачив тебе поруч із Назаром, ти їла цукерки. Але я думаю ми бачились з тобою і раніше, коли довкола пахло шоколадом. То ж була ти?
Буся розпливлася милою усмішкою і її ліхтарик у лапках засяяв яскравіше. Вона не відповіла, але я добре зрозумів, що мав рацію. А ще, дивлячись на Бусю, я зрозумів, що добрі думки й теплі спогади роблять ліхтарик сильнішим і яскравішим, тому варто цінувати й берегти кожну добру мить в житті.
– Я хотів привітатися ще вчора, але тебе в парку не бачив.
– Я літала до лісу, аби знайти Повітрулю, – нарешті заговорила Буся, і я почув її милий голос. – Я знаю, що без її допомоги тобі не вдасться знайти Назарові мрії, адже загублені вони дуже далеко. Туди пішки неможливо дістатися. Я буду з вами, я допоможу віднайти шлях.
– То ти знайшла її? І вона погодилась допомагати? А як же Дід, вони ж так посварилися?
– Так це Дід мене послав за Повітрулею, коли побачив, як ви із Назаром зробили перший малесенький крок у здоланні темряви. І саме через Повітрулю Дід пішов із парку на деякий час, бо дуже боїться зустрічатися з Повітрулею.
Радості моїй не було меж, а ще більше я пишався вчинком Діда. Мені кортіло якнайшвидше побігти до Назара і вирушити на пошуки. Безмежно хочу нарешті довести йому, що все-все, почуте і побачене у парку, реальне, і що все це не вигадки божевільного дідугана.

– Час іти, – піднявся я і хотів було рушити уперед, але Буся мене спинила і жестом показала, аби я обернувся назад – за спиною у мене стояла Повітруля.
У мене відняло мову, я отетерів, закляк і зробився геть увесь ватяний. Я був шокований, адже Повітруля дійсно схожа на маму. Вона була зовсім така ж, як і у моєму сні. Здається, час дійсно не владний над її красою і молодістю. Повітруля всміхнулась і заговорила до мене:
– Привіт, Лесику. Я рада нарешті з тобою зустрітися, адже Буся мені багато про тебе розповідала. Бачу, що все правда. Ти дійсно потужно сяєш, у тебе могутній ліхтарик.
– Доброго ранку, – ледь вимовив я і зашарівся. – Дякую.
Повітруля знов усміхнулась і продовжила розмову:
– Я із радістю допоможу тобі й твоєму другу Назару, але є одна умова.
– Яка? Я все зроблю, – перебив я, та одразу ж перепросив.
– Ти – дитина, тому твій світогляд, уява і віра у неймовірне особливі, не такі, як у дорослих. Щоби Назар зміг вирушити із тобою за мріями, ми повинні зробити так, щоб він думав, що спить. Інакше його мозок не зможе осягнути увесь той безмежний простір уяви та фантазії, що міцно сплелися із реальністю й потойбічним.
– То доведеться брехати? – засмутився я.
– Боюся, що іншого шляху немає. Назару так буде легше, адже йому і так дуже не просто.
– За морозивом тікав, милицю поцупив, тепер ще й обманювати доведеться, – зітхаючи перелічив я. – Чого не зробиш заради друга?

– Тоді пішли, вже саме час. Назар трохи задрімав на лавці. Ми розбудимо його, наче уві сні, а далі справа у твоїх руках.
Я глибоко видихнув, наче перед відповідальною контрольною і рушив за Повітрулею. Буся, тримаючись за мою футболку, вмостилась на плечі й теж трохи нервувала. Я намагався гнати десь якомога далі думки невпевненості у власних силах. Вони кипіли в моїй голові та розривалися, наче мильні бульбашки. Я невпинно повторював одні й ті ж слова: «Ми зможемо! Ми впораємось! Ліхтарик сяятиме!»
Тільки-но ми підійшли до Назара, він миттєво розплющив очі. Це така звичка бійця – спати й чути усе накруги, кожен крок і звук. Довкола парком розлилася та ж сама сонячна імла, яку я вже бачив, коли зустрівся із Дідом. Попід соснами бігали малесенькі хухи, а ми стояли перед Назаром і уважно дивилися на його реакцію. Але жодних емоцій на його обличчі не було. Думаю він абсолютно впевнений, що йому це сниться.
– Я ж сплю, так? – нарешті спитав він.
– Мабуть, що так, тобі видніше, це ж твій сон, – хитро відповів я. Ніби й не збрехав, але і не заперечив.
– О, а це знов та дівчина зі сну, – зауважив Назар. – Ім’я у неї було таке цікаве, тільки ніяк не можу згадати.
– Повітруля. Мене звуть Повітруля, – представилась дівчина.
– Так, Повітруля, – згадав Назар і знов замовк. Він, ніби в кіно, чекав розвитку подій, тому обрав позицію спостерігача.
Терпіння його вистачило не на довго. Питань в голові забагато, тому Назар не втримався: