Розділ V

Цієї ночі Назар вперше за останні пів року спав спокійно й безтурботно. Уві сні він бачив нашу прогулянку, повітряного змія, морозиво і… мою маму, дуже схожу на рудоволосу Повітрулю.
Я засинав із прекрасними думками, натхнений і щасливий від моєї малесенької перемоги. Тільки от сон, який чекав на мене, був важким і похмурим. Це був сон про оту страшну пітьму, яка скалічила Назара.
Тільки-но я заснув, одразу відчув якусь незвичну прохолоду, яка дихала мені в потилицю і наводила невимовний жах. Моєю спиною, наче вишколене військо, тупотіли мурашки. Я знов сидів на хмарі, але цього разу хмара виявилась похмурою, дощовою. Вона вже не нагадувала пухкий зефір. Ця хмара радше була схожа на величезний шмат вати, яким щойно помили підлогу.
Довкола небом були розкидані інші сірі хмари, наче затягані старі ганчірки. Сонця взагалі не видно. Важко зрозуміти, чи це ранок, чи вечір. Одразу десь глибоко всередині з’явилось тривожне відчуття порожнечі, холодної й моторошної. Тиша і якийсь штучний вакуум невпинно почали тиснули на підсвідомість. Я кожною клітиночкою тіла відчував, як гупає сполохане серце.

Я обережно кинув оком довкола і закляк, адже жодного разу не бачив у своєму житті повної відсутності будь-яких барв. Немає синього, зеленого, червоного, жовтого чи будь-якого іншого кольору. Довкола усе чорне. Це неприємний чорний колір, схожий на багнюку. Ось такого кольору був увесь мій сон. Вірніше це справжнє жахіття. Про що воно? Про кого?
Те, що я побачив далі, ніколи б собі не міг уявити. Я бачив це один лише раз у страшному кошмарі й хочу якомога скоріше забути побачене. Не уявляю, як Назар й інші воїни мали сили жити в такому жахітті й мареві місяцями. В них неймовірна сила духу. Я захоплююся мужністю й силою наших воїнів.
Онде внизу, поміж обдертих чагарників я помітив, як щось ворухнулось. «Навіщо воно це зробило?» Ніби за командою когось невідомого земля заворушилась й поле почало здиматися величезними смоляними пухирями. Це прокинулась пітьма.
Пухирі були зовсім сліпі, позбавлені очей і якихось рис обличчя. Це суцільна гидка чорна маса. З-під землі у кожного пухиря стирчали сухі, зашкарублі й місцями вкриті маленькими пухирцями, кігтясті лапи. Цими лапами потвори задля рівноваги міцно чіплялися в землю, аби надиматися якомога сильніше й наводити жах на все живе.
Пухирі оскаженіло кидалися навсібіч, вишукуючи те, чим можна поживитися. Окрім страшенних лап, пухирі мали бездонні пащеки, з яких виривалося вогняне полум’я. Вони дихали кусючим вогнем, наче дракони.
Я сидів на хмарі, майже не ворушився й забув, як дихати. Хоч би ніхто не помітив мене. Вперше в житті я налякався так, що важко було навіть дихати. Дужче за все у світі мені хотілося прокинутися, проте кошмар був мені непідвладний.
Враз, десь в далині засяяв, наче перша надвечірня зірка, яскравий ліхтарик. Він світив зі старої, напівзруйнованої будівлі, яка стояла поодаль і спершу взагалі не привернула моєї уваги. Потім засвітився ще один ліхтарик, а потім ще один і ще. «Невже це ті самі ліхтарики, про які розповідав Дід?» – промайнуло в моїй голові.
Моя хмара попливла небом ближче до тієї будівлі. Щойно я наблизився до неї, одразу зрозумів, що це старий аеропорт. Онде розбитий ангар. Колись тут стояли новенькі літаки. А там далі видно залишки головного терміналу.
Колись це аеропорт зустрічав тисячі пасажирів з усього світу, а тепер він нагадує суцільні руїни. Безколірна сіра порожнеча довкола пригнічувала тишею, крізь яку ледь чутно було шурхотіння уламків зруйнованої будівлі.
Поміж темряви я побачив світло, що рухалося в бік оглядової вежі. То був воїн, дуже схожий на Назара. Я поглянув на нього пильніше й зрозумів, що це дійсно Назар. Впізнати його важко, адже він з обома ногами, дужий і войовничий. Споглядаючи на воїна, я зрозумів, що він не пілот. Він охороняв аеропорт, тому так натхненно дивився в парку на мого повітряного змія.
Довкола знов заворушилась пітьма. Земля здригнулась кілька разів поспіль. Я вчепився руками за чорну хмару і зрозумів, що зараз побачу щось дуже страшне і важливе. Невже це той самий страшний бій, який остаточно знесилив ліхтарик Назара? Певно, що так. Скоріше б усе скінчилося. Будь ласка.

Пухирі підповзли до аеропорту майже впритул. Напівзруйнована будівля перетворилася на фортецю, що була осяяна світлом, ніби старий маяк. Пухирі довкола надималися почергово, тому здалеку нагадували бурхливі хвилі чорного збентеженого моря. Море, сповнене люті й ненависті кипіло жагою знищити кожен ліхтарик і поглинути світло до останньої сяйнистої краплинки.
Назар скомандував займати бойові позиції й готуватися до бою. Кількість ліхтариків в будівлі збільшувалась, вони шикувалися, утворюючи суцільний світловий ланцюг – кордон. Я поглянув уважніше й розгледів мужніх воїнів, що сяють своїми серцями й душами. Вони щільно стояли один побіля одного, своїми спинами затуляючи від пухирів частину землі, де все ще є світло, життя і надія.
Зараз ось тут на моїх очах почнеться битва світла і темряви. Я сидів розчавлений і несамовито переляканий. Попри страх, я будь-якої миті готовий кинутися в боротьбу із темрявою, адже в мене теж є ліхтарик. Мій страх поволі обертається на мужність. Це фантастичне відчуття всередині. Ніби дещо могутнє розквітає всередині й починає пульсувати силою волі й світла.
Пухирі надимаються щораз більше і більше, а бездонні їхні пащеки ледь стримують накопичене від люті полум’я. Один з пухирів міцно уперся кремезними лапами в землю і прицільно випалив вогонь прямо до світла. Мить, доки летіла вогняна куля, здалася мені вічністю. Я хотів спинити її, загасити, або якимось дивом просто прибрати кудись геть, якомога далі від живого.
На жаль вогняна куля влучила саме туди, куди націлилась пітьма. Маленький ліхтарик на мить згаснув. Я не дихав, бо боявся заплакати. Те місце, куди влучив вогонь, вмить вигоріло до чорноти. На короткий час усе густо затягло темрявою. З вигорілої чорноти сміливий воїн засвітив свій ліхтарик на повну силу. Він засяяв яскраво і натхненно, тому промінь світла дістався неба. Пухирі довкола один за одним почали вибухати від світла.
Помалу хмари розступилися і з неба почали будуватися сходи. Вони росли, наче величезне бобове стебло у казці, але навпаки – від неба аж до самісінької землі. Коли остання сходинка торкнулася обпеченої землі, воїн піднявся і рушив угору. Сходинка за сходинкою він долав свій шлях у височінь. Тепер він триматиме небо, що надкололось над нашою землею.
На мить я закляк, очі налилися слізьми, але плакати сил не вистачало. Я кліпнув очима, аби прибрати з очей сльози. На землі тим часом зав’язалась запекла битва. Пухирі один за одним вибухали від яскравого світла і залишали по собі лише глибокі воронки в землі.
Пітьма від люті надималася більше і більше, закипаючи од неконтрольованого гніву. Вона сунула на воїнів і безжально накривала їх густою чорною імлою. Один за одним воїни вистрілювали свої промені до неба, і раз по разу із нього починали виростати високі сходи. Од світла пухирі вибухали, наче мильні бульбашки, залишаючи порожнечу, липкі плями й бризки чорної багнюки.
Ліхтариків лишилося кілька десятків. Вони пліч-о-пліч стояли на захисті світла. Поміж них і Назар. Зараз він мужній, сильний, войовничий, зовсім не такий, яким я його бачив у госпіталі. Темрява безжально спустошила його й вичавила всі його життєві сили. Але це буде згодом. Цієї миті Назар найяскравіший поміж інших ліхтариків. Наразі він командир – могутній воїн. Він здатен дати відсіч цим гидким чорним пухирям і він здолає їх, йому стане сил.