Розділ ІІІ

Вночі я довго вертівся і не міг заснути. Навіть Шнурок не міг мене приспати своїм муркотінням. Ба більше, смачнюче солодке морозиво й новий фільм не потішили мене так, як зазвичай. І цей запах шоколаду знову переслідує мене. Може це Буся поруч? А може Назар мав рацію, і Дід все вигадав? Може мені все привиділося?
Я без перестанку думав і думав. Мій мозок, наче надпотужний комп’ютер обробляв отриману інфу. Мої питання вертілися в голові, як стара платівка, знову й знову обертаючись по колу. Час від часу в моїй голові вибухали думки-сумніви щодо побаченого і почутого. Згодом вмикалися думки, що вставали на захист чарівного Діда і його історій.
Місяць був у повні. Немовби величезна біла тарілка він висів прямо перед моїм вікном. Навколо місяця розсипалися зорі, блискучі й ще більш загадкові, ніж завжди. Певно вони щось знають. Думаю, вони щось бачили, але не можуть про те розповісти.
Тієї ночі не міг заснути й Назар. Ми знаходились у різних місцях, але одночасно, наче зачаровані, дивилися у нічне небо. Тільки причини не спати у нас із Назаром були вкрай різні.
Він не спав, бо боявся своїх снів, кострубатих, нав’язливих і гострозубих. Щоночі до нього приходило уві сні оте страшне і колюче, чорне і безжалісне. До нього приходило саме те, що несе біль і печаль. Це воно майже згасило його ліхтарик й не дозволяє забути про все побачене під час страшних боїв.
Відповісти чому я не спав досить просто. Це ж очевидно. Я невиправний мрійник і вигадник. Занадто багато думок шурхотить у моїй голові, тому важко звільнитися від роздумів. Заснути важко, адже думки шелестять занадто гучно.
Ми із Назаром надзвичайно різні й водночас дуже схожі своєю самотністю. Ми дивилися тієї ночі в небо, а воно в нас. Так, саме в нас, ніби наскрізь. Глибоке нічне небо бачило нашу сутність, найпотаємніші секрети, що приховані від інших.
Повіки ставали дедалі важчими. Щораз очі залишалися заплющеними трішечки довше, ніж вперше. Ось я бачу сяйнисті зорі й величезний місяць, а вже за мить мої очі сліпить яскраве вранішнє сонце. Здається, я заснув, але не впевнений.
Я сиджу на величезній білій хмарі. «Все-таки я сплю», – промайнуло в моїй голові. Моя хмара зависла не дуже високо, хоча падати з неї не хотілося б, навіть уві сні. Внизу піді мною простягнувся величезний густий ліс. Височенні смереки де-не-де сягають неба і ніжно лоскочуть блакить своїми зеленими верхівками. «Невже я в Карпатах?» – захоплено подумав я.
У мене чомусь склалося враження, що цей ліс живий. Хоча, будь-який ліс, що існує у світі, живий. Живі дерева, квіти, тваринки й птахи – усе живе, усе дихає, живиться, росте, а, коли настає час, помирає.
Шкода, коли життя припиняється раніше призначеного часу, тому ми повинні берегти ліси і їхніх мешканців. Не можна безжально вирубувати дерева, не можна палити навесні сухостій або ж викидати пластикові відходи побіля річок чи на галявинах.
Усе довкола живе й відчуває біль, якщо зашкодити. На жаль, природа мовчазна й терпляча. Вона сказати не може про свій біль й не має змоги голосно вигукнути й благати про допомогу.
Так от, я бачу величний, ніби зі смарагду, ліс і галявину, а посеред галявини – рудоволосу дівчину. «Схожа на маму», – сяйнуло в моїй голові. Дівчина співала якусь пісню, збирала квіти й плела із них віночок. Вона стояла босими ногами на м’якій соковито-зеленій траві. Поділ довгої вишитої сукні ледь торкався молодих травинок і тендітних лісових квітів.
Дівчина нагадала мені чарівну Повітрулю. Я схотів було зіскочити зі хмари та підійти ближче, аби роздивитися її уважніше, послухати, про що ж вона співає, і запитати, чи Повітруля вона. Але вчасно я схаменувся й лишився на хмарі.
Раптом десь із далеку почулося тріскотіння гілок. Верхівки могутніх смерек затріпотіли, наче тоненькі молоді деревця. Пташки кинулися навсібіч. Лісом поважно крокував велетень.
Ззовні він не відрізнявся від звичайного чоловіка: руки, ноги, пишні вуса, вишита сорочка і кептар, на плечі накинутий чорний, гарно оздоблений червоними нитками сердак, а на голові крисаня. Справжній гуцул, тільки величезний. Такий великий, що оті височенні смереки ледве сягали йому грудей. Він упевнено ішов до галявини, розтинаючи ліс своєю ходою.
Я сидів ошелешений на хмарі й потайки тішився, що знаходжусь не в лісі, на шляху велетня, а у відносній безпеці. «А як же дівчина?» – сполохався я. – «Він же її розчавить, наче комашку».
На мій подив рудоволоса лісова красуня не злякалася. Напевно вона знає цього велета, тому не боїться його.
– Чугайстере, дорогенький, навіщо ж ти ламаєш дерева? – стурбовано і з жалем почала дівчина. – Ти можеш зменшитись і не кривдити ліс.
Велетень схилився над дівчиною і голосно заревів:
– Я – Чугайстер, володар цього лісу. Я вище всіх, я могутніше всіх. Я величний і недосяжний. Кожна деревинка, комашка, тваринка або птах мають тремтіти від моєї появи.
– Жодна жива істота не ставить під сумнів твою велич, – тихо і спокійно промовила дівчина. – Могутній володар – це справедливий володар. Повага, отримана ціною страху, то не повага, а приниження твоєї гідності. Чи не так? Тебе насправді бояться і навряд чи за тебе підуть у бій, якщо буде потрібно. Ти маєш надзвичайну силу, але витрачаєш її на дріб’язок. Твоє призначення – слідкувати, аби поміж світами зберігалася рівновага: щоби люди не губилися в лісі, а мавки, болотяники та русалки не турбувалися, що їх знайдуть. Ти повинен закривати очі тим, хто може побачити те, чого не має права знати. Ти маєш заплутувати стежки, що ведуть до озера із русалками й ховати якнайдалі поміж чагарників чарівний цвіт папороті. Проте тебе поглинуло марнославство й жага влади.
– Ладно ти говориш, Повітруле. Але чарівніше за ці слова, золотаве твоє волосся і бездонні небесно-сині очі, – притишено промовив велетень і потроху почав зменшуватись. – Все зроблю заради тебе, будь лишень моєю дружиною.