Розділ ІІ

До парку я йшов хвилин п’ятнадцять. Це особливий парк. Моя мама працює медсестрою у госпіталі для військових. На території госпіталю є величезний – ну, принаймні мені так здається – парк для прогулянок. Мама знає, що я дуже люблю тишу, тому часто запрошує мене у цей парк. Саме в тиші можна почути власні думки й фантазії, а потім занотувати їх, щоби не загубились.
Здалеку територія госпіталю схожа на величезний дикий ліс закутий високим кованим парканом, наче залізними кайданами. Високі старі дерева своїми могутніми розлогими гілками надійно сховали цегляну будівлю госпіталю, яку майже не видно поміж багатої зелені.
Коли підходиш до паркану ближче, здається, що це якийсь казковий палац, загублений і занедбаний, але від того не менш величний і захопливий. Доки не зайдеш на територію парку, уява вправно малює дивовижні образи казкових створінь, які могли б ховатися у чарівному лісі.
Насправді ж реальність показує зовсім іншу картину, сумну і по-лікарняному буденну. Замість фей, парком швидко бігають медсестри у біленьких, старанно випрасуваних халатиках. Інших казкових героїв теж немає. Натомість алеями гуляють поранені бійці, які лікуються у госпіталі.
Поранених багато. Я знаю звідки прийшло це лихо і чому так відбувається, але ми з мамою не говоримо про це, бо вона одразу починає плакати. Я не хочу її засмучувати. Мені достеменно відомо, що те лихо має ікла і боляче кусає. Воно має величезні чорні лапи, якими руйнує будинки. Воно, наче дракон, плюється вогнем і дихає смертю. Воно таке підступне і брехливе, що не має права називатися жодним словом у словнику – воно не має права існувати.
Доки я порпався у своїх думках, дістався до головного корпуса госпіталю. Попереду мене чекали високі бетонні східці, а поруч широкий пандус, аби можна було з’їжджати на візках. Так, візків тут їздить багато, вони скрізь.
Майже на східцях я зустрів Олену Іванівну – головну медсестру у відділенні, де працює мама. Я так розумію, що вона ніби начальник серед інших медсестер. Пані Олена привітна добра жінка, але вона суворо дотримується лікарняних правил, тому іноді від неї можна отримати того ще прочухана.
– Добрий день, Олено Іванівно.
– Добрий, добрий, Лесику, – усміхнулась медсестра у відповідь. – А мама твоя щойно вийшла, вона повела на прогулянку одного із бійців. Шукай її з Назаром отам біля сосен, де білки.
– Чудово, дякую, – зрадів я і швиденько чкурнув до білок. А потім, згадавши про ввічливість, голосно прокричав: – Вдалого вам дня і слухняних хворих!
Не знаю почула вона чи ні, адже я, наче очманілий, не озираючись, летів до мами.
Соснова алея була найстарішою у парку. Навіть уявити не можу, скільки років цим деревам. Вони, ніби величні стародавні лісові воїни вишикувалися у дві шеренги, несучи свою варту. На мить я спинився і, піднявши угору голову, сп’янів від захвату – неймовірна велич. Вітер ледь-ледь лоскоче верхівки могутніх сосен, вони тихенько перешіптуються, ніби питають одне одного: «А хто це тут ходить?».
– Це я, – ще не почувши питання, тихенько відповів я.
На мить мені здалося, що у парку панує абсолютна тиша, але тільки на мить. Під моєю ногою підступно тріснула суха гілочка. Звідки вона взялася?
– Обережно, дивися, куди ступаєш, – незнайомий голос ніби опалий листок спустився на мене десь із верху, а, може, і навпаки виринув із-під землі.
– Перепрошую, а ви хто?
У відповідь я почув суцільне мовчання, тобто не почув взагалі нічого. Може, здалося? Іноді таке буває. Я звісно ж сумнівався, хоча був майже стовідсотково упевнений, що чув чийсь голос.
– То ти дивишся під ноги, чи ні? – пролунало ще голосніше, аніж уперше.
– Я більше не наступав на гілку, – виправдовувався я, не знаючи перед ким.
– До чого тут гілки? Ти вже вдруге ледь не розчавив моїх маленьких… – голос трішки завагався, але все ж договорив, – хух.
– А-а-а? Кого? – обернувся я й впритул побачив перед собою Діда. Це був невеличкого зросту старенький чоловік із пишною, аж до колін, сивою бородою. Його одяг був скоріше за все льняний, і, попри зношеність, мав чистий охайний вигляд.
Я обережно схилився до землі й почав пильно вдивлятися в асфальтову пилюку, намагаючись знайти оте загадкове створіння, що я мало не розчавив. Звісно ж я читав казку про хух, але і і подумати не міг, що вони існують насправді. І хоча сумнівам моїм і дивуванню не було меж, я все ж таки зібрався із думками й промовив:
– Вибач, малесенька хухо, я ненавмисне.
На мить навколо запанувала тиша, яку перервав ніжний тонесенький голосок:
– Діду, можна я покажуся? Він уже перепросив.
Дід невтішно похитав головою, важко видихнув й замислено поглянув убік. Він не сказав жодного слова, тому я зрозумів, що бовкнув щось не те. Я відчув себе досить ніяково. Може мені здалося, що я чую якийсь голос? А може Дід насміхається з мене?
Загалом дідусь справляв приємне враження, тому після деякого вагання я наважився запитати:
– Вибачте, так це ви той самий Дід?
– Чи той, чи не той, не знаю. Я цей, що саме тут і зараз, – заплутано відповів старенький. А потім, вказуючи мені навкруги сухою де-не-де вкритою мохом палицею, додав: – Поглянь краще на них, вони цікавіші, ніж я.
Я слухняно поглянув довкола себе й отетерів. Парк ніби осіннього ранку густо затягло імлою, але не сірою, як це буває восени, а якоюсь золотаво-сонячною. Таке враження, ніби я дивлюся крізь жовте скельце. Вдалині я помітив людей на лавці, але вони майже не рухалися. Здавалося, що звичне життя у парку уповільнилось у сотні разів. Але парк не заснув! Навпаки, життя в ньому забуяло новими яскравими барвами.
Поруч зі мною на лавці сиділа малесенька пухнаста істота. Вона була трішки схожа і на хом’яка, і на товстеньке круглобоке кошеня. Обличчям і ручками, якщо можна так сказати, вона дуже нагадувала малесеньку мавпочку. Хвостика я не помітив. Можливо, він такий коротенький, що геть загубився поміж пухкого хутра. З голови у хухи стирчала рожева квітка.