Розділ І

Присвячую кожному Ліхтарику на землі
й у небі: кожному герою, кожній дитині,
кожній родині, другу, волонтеру, військовому,
рятівнику, медику, вчителю – усім,
бо ліхтарик є у кожного з вас.
Дякую вам, Ліхтарики!

На порожньому білому екрані монітора блимає курсор, на столі замість кави солодкий чай із печивом, а поруч мій асистент кіт Сапфір, справжній, невигаданий. Ось він сидить і пильно слідкує за тим, як я помалу набираю слова, одне за одним.
Старенька клавіатура мимоволі обертається на антикварну друкарську машинку, яскраві кольори кімнати стають відчутно приглушеними, як на вінтажній листівці, а я, ніби справжній письменник, зосереджено друкую свій твір.
Я відхиляюся на спинку стільця і, заплющивши очі, відчуваю запах нової пригоди. Щось неймовірне, незвідане і цікаве уже поруч, десь за рогом, або вже майже на порозі. Я добре знаю це відчуття, цей дивний стан, коли тут і зараз порожньо і самотньо, але кожна клітиночка мого тіла розуміє, що ось-ось станеться воно – щось надзвичайне і важливе.
Передчуття майбутньої пригоди чимось схоже на мрію. Воно так само ніжно огортає підсвідомість й заповнює увесь навколишній простір солодким ароматом очікування. Всі органи чуттів починають працювати у посиленому режимі, аби не проґавити ту саму чарівну мить, коли все почнеться. Може, зараз? Чи за мить?
Мозок стрімко починає змальовувати перші яскраві начерки. В підсвідомості з’являються нові, ще не зрозумілі постаті, ледь чутно доносяться уривки слів, відчуваються нотки нових ароматів, не притаманних моїй кімнаті. Фантазія поглинає підсвідомість повільно й обережно, аби не сполохати оте нове, цікаве і незвідане, бо ж воно таке тендітне й невагоме, наче малесенька хмарка посеред розпеченого літнього неба.

– Лесику, мені час іти, – почулося здалеку, ніби із сусідньої хмари. – Чуєш, синку, я вже іду на роботу.
– Так, мамо, зачекай, – вигукнув я у відповідь і, покинувши свої роздуми, швиденько вибіг із кімнати. Мрії й фантазії почекають, бо вони хоч і легкі, проте всюдисущі. Я ніколи не боюся їх втратити або загубити. Мої мрії та фантазії завжди тягнуться за мною невидимим шлейфом, ніби тонка й невагома павутинка.
– Мамо, а ти пізно повернешся?
– Думаю, що ні. Сьогодні ж перший день літніх канікул, тож увечері будемо їсти морозиво й подивимось новий цікавий фільм.
– О, так, – промовив я і миттєво відчув у роті солодкий ванільний присмак. – Я оберу найкращий фільм, тобі неодмінно сподобається.
У відповідь мама лишень схвально усміхнулася, адже кіно для нас – це дещо особливе, це наше справжнє захоплення.
– Лесику, обід в холодильнику, смаколики до чаю на столі, морозиво зачекає до вечора. Сапфір уже поїв. Я тебе люблю!
– І я тебе!
– Якщо матимеш бажання, приходь до мене по обіді, погуляєш у парку, – запропонувала мама і ніжно мене поцілувала, так само ніжно, як і кожного ранку. – Бувай, сонечко.
– Бувай!
Я зачинив двері й швидко побіг до вікна, аби встигнути провести маму своїм поглядом. Мить, і вона випурхнула із дверей під’їзду, ніби казкова фея, маленька, тоненька, у легкій квітчастій сукенці. Її довге вогняно-руде волосся усміхалося сяйвом вранішнього сонця і ритмічно підстрибувало в такт її ходи. Вона могла б стати героїнею якоїсь із моїх історій. Я б домалював їй два ніжних прозорих крильця, щоби вона могла літати поміж зефірових хмар. Моя мама – фея, казкова фея мрій.
Цієї миті я відчув чиюсь присутність поруч й легкий запах шоколаду. Я озирнувся довкола, шукаючи поглядом Сапфіра. На мій подив нікого я не побачив. В кімнаті насправді окрім мене нікого. Мабуть, здалося, адже це відчуття так само раптово зникло, як і з’явилось.
Я швиденько шмигнув до комп’ютера, аби змалювати словами чарівний образ феї, який дуже личив мамі. Слова вправно шикувалися рівненькими рядочками, наче слухняні солдатики. Рядок за рядком, слово за словом мої думки перетворилися на неймовірний образ, легкий, невагомий, але надзвичайно прекрасний. Мимоволі в голові сяйнула думка, що моя фея дужче схожа на янгола, аніж на казкову фею. Можливо.
– Мур-м’яв! Вр-вр-вр-вр-р-р-р-р!
– Фу, Сапфір, прибери хвоста. Прямо у носа. Лоскотно!
Страшенно не люблю, коли він ось так тихенько підкрадається і починає лащитись прямо перед обличчям. Ходить по столу, туди-сюди, туди-сюди. І кожен раз йому потрібно хвостом аж попід носом у мене провести. А коли вже увесь мій ніс у котячій шерсті, то він думає, що можна і на клавіатуру вмоститись. Чом би й ні? Більше ж місця для відпочинку немає. І якби ж то тільки вмоститись, треба ж іще потім добряче пойорзати по клавішах, щоби надрукувати мені щось на кшталт «ракшгпенфушкім па». Ваші коти певно теж таке друкують.
Насправді він найкращий у світі кіт. Це найдобріший кіт у світі, який не вміє дряпатися й кусатися. Завжди вислухає, не перебиває і навіть не думає глузувати. Шкода, що відповісти не може. Але то не страшно, адже його очі можуть висловити більше, ніж усі слова, що існують у світі.
Одного разу я звернув увагу, що Сапфірові очі схожі на дві скляні півкулі. Такі самісінькі, як ті, що дарують на Різдво. Великі чарівні кулі із маленькими невагомими сніжинками. Іноді зазирну коту в очі, а там захований цілий світ. Ніби й кімната схожа, і хлопець, як я, але все зовсім інше, по-котячому особливе, глибоке. Здається, досить лишень одного кроку, аби впасти у цей котячий всесвіт і потонути в його глибині.
Мої руки мимоволі занурились у м’яку теплу шерсть, почулося ніжне рипуче муркотіння й одразу чомусь захотілося обійняти Сапфіра. У відповідь він, не зволікаючи, обійняв мене, тільки не лапами, а хвостом. Так, знову цей хвіст із шерстю.
Мама дещо переймається тим, що в мене замість друзів однолітків, найкращий друг кіт. Насправді друзі в мене є, але на самоті із котом я проводжу значно більше часу, ніж з однолітками. Саме в тиші я чую свої думки, маю змогу досліджувати цей світ й складати нові історії.
Річ у тім, що хлопці зі школи полюбляють здебільшого футбол, а я тяжію до письменництва і пригод. Окрім школи у нас майже немає спільних інтересів. Ми слухаємо різну музику, дивимось різні фільми, читаємо зовсім несхожі книжки. Хоча, на те ми й люди, щоби бути різними.
Світ довкола нас різнобарвний, цікавий і непередбачуваний, він сповнений загадок, які ми повинні розгадати, крокуючи кожен своїм шляхом. Час від часу у мене виникає бажання вимкнути комп’ютер і на власні очі побачити якомога більше цікавого у світі. Нові люди, особливі місця й знайомства – чудове джерело натхнення.