Розділ І

Присвячую кожному Ліхтарику на землі
й у небі: кожному герою, кожній дитині,
кожній родині, другу, волонтеру, військовому,
рятівнику, медику, вчителю – усім,
бо ліхтарик є у кожного з вас.
Дякую вам, Ліхтарики!

На порожньому білому екрані монітора блимає курсор, на столі замість кави солодкий чай із печивом, а поруч мій асистент кіт Сапфір, справжній, невигаданий. Ось він сидить і пильно слідкує за тим, як я помалу набираю слова, одне за одним.
Старенька клавіатура мимоволі обертається на антикварну друкарську машинку, яскраві кольори кімнати стають відчутно приглушеними, як на вінтажній листівці, а я, ніби справжній письменник, зосереджено друкую свій твір.
Я відхиляюся на спинку стільця і, заплющивши очі, відчуваю запах нової пригоди. Щось неймовірне, незвідане і цікаве уже поруч, десь за рогом, або вже майже на порозі. Я добре знаю це відчуття, цей дивний стан, коли тут і зараз порожньо і самотньо, але кожна клітиночка мого тіла розуміє, що ось-ось станеться воно – щось надзвичайне і важливе.
Передчуття майбутньої пригоди чимось схоже на мрію. Воно так само ніжно огортає підсвідомість й заповнює увесь навколишній простір солодким ароматом очікування. Всі органи чуттів починають працювати у посиленому режимі, аби не проґавити ту саму чарівну мить, коли все почнеться. Може, зараз? Чи за мить?
Мозок стрімко починає змальовувати перші яскраві начерки. В підсвідомості з’являються нові, ще не зрозумілі постаті, ледь чутно доносяться уривки слів, відчуваються нотки нових ароматів, не притаманних моїй кімнаті. Фантазія поглинає підсвідомість повільно й обережно, аби не сполохати оте нове, цікаве і незвідане, бо ж воно таке тендітне й невагоме, наче малесенька хмарка посеред розпеченого літнього неба.

– Лесику, мені час іти, – почулося здалеку, ніби із сусідньої хмари. – Чуєш, синку, я вже іду на роботу.
– Так, мамо, зачекай, – вигукнув я у відповідь і, покинувши свої роздуми, швиденько вибіг із кімнати. Мрії й фантазії почекають, бо вони хоч і легкі, проте всюдисущі. Я ніколи не боюся їх втратити або загубити. Мої мрії та фантазії завжди тягнуться за мною невидимим шлейфом, ніби тонка й невагома павутинка.
– Мамо, а ти пізно повернешся?
– Думаю, що ні. Сьогодні ж перший день літніх канікул, тож увечері будемо їсти морозиво й подивимось новий цікавий фільм.
– О, так, – промовив я і миттєво відчув у роті солодкий ванільний присмак. – Я оберу найкращий фільм, тобі неодмінно сподобається.
У відповідь мама лишень схвально усміхнулася, адже кіно для нас – це дещо особливе, це наше справжнє захоплення.
– Лесику, обід в холодильнику, смаколики до чаю на столі, морозиво зачекає до вечора. Сапфір уже поїв. Я тебе люблю!
– І я тебе!
– Якщо матимеш бажання, приходь до мене по обіді, погуляєш у парку, – запропонувала мама і ніжно мене поцілувала, так само ніжно, як і кожного ранку. – Бувай, сонечко.
– Бувай!
Я зачинив двері й швидко побіг до вікна, аби встигнути провести маму своїм поглядом. Мить, і вона випурхнула із дверей під’їзду, ніби казкова фея, маленька, тоненька, у легкій квітчастій сукенці. Її довге вогняно-руде волосся усміхалося сяйвом вранішнього сонця і ритмічно підстрибувало в такт її ходи. Вона могла б стати героїнею якоїсь із моїх історій. Я б домалював їй два ніжних прозорих крильця, щоби вона могла літати поміж зефірових хмар. Моя мама – фея, казкова фея мрій.
Цієї миті я відчув чиюсь присутність поруч й легкий запах шоколаду. Я озирнувся довкола, шукаючи поглядом Сапфіра. На мій подив нікого я не побачив. В кімнаті насправді окрім мене нікого. Мабуть, здалося, адже це відчуття так само раптово зникло, як і з’явилось.
Я швиденько шмигнув до комп’ютера, аби змалювати словами чарівний образ феї, який дуже личив мамі. Слова вправно шикувалися рівненькими рядочками, наче слухняні солдатики. Рядок за рядком, слово за словом мої думки перетворилися на неймовірний образ, легкий, невагомий, але надзвичайно прекрасний. Мимоволі в голові сяйнула думка, що моя фея дужче схожа на янгола, аніж на казкову фею. Можливо....

...Уже вшосте я зустрічаю цей перший день літніх канікул. Я мав би шалено радіти. Проте чомусь зазвичай виявляється зовсім щось протилежне. Завжди стається те, чого загалі не мало б бути. Мабуть, так відбувається через відсутність плану. Ще вчора я біг до школи, спілкувався з однокласниками, мав купу справ і усіляких шкільних доручень, а мій щоденний графік був розписаний майже погодинно на тиждень уперед. А що сьогодні? Я вільний. Я вільний на всі сто відсотків.
Протягом усього навчального року я безперестанку мріяв про канікули. Я над усе у світі жадав свободи від уроків, прагнув якнайшвидше звільнитися від нав’язливих домашніх завдань, а коли отримав бажане, розгубився. Дивно, але я дійсно розгубився, бо не планував нічого на літо. Ось вона свобода, а що з нею робити, не знаю. Певно, що нічого. На те вона і свобода, аби бути просто вільним. Саме для цього існують канікули. Це час, аби відпочивати, байдикувати й насолоджуватися літом.
Коли немає точного плану дій, краще не вигадувати занадто ризикованих пригод. Зазвичай я керуюся простим правилом: найцікавіша пригода станеться саме тоді, коли навмисно не шукаєш її. Тим паче я вже майже відчуваю її аромат, що постійно супроводжує мене протягом кількох тижнів.
Мене кілька тижнів переслідує нав’язливе передчуття чогось суперово-цікавого. От тільки чого саме, я сказати не можу. Треба чекати. А доки чекаєш на пригоду, потрібно робити щось просте й корисне, тому прогулянка у парку підходить якнайкраще.