***

Зазвичай автор, одного разу обравши жанр, рідко відступає від нього у своїй творчості. Якщо це темна проза чи поезія, то натхнення й сюжети найчастіше народжуються з макабричних настроїв, похмурих фантазій і навіть із самої фізичної темряви.

Однак сьогодні, коли темрява стала наслідком дій цілком реального, а не вигаданого зла, думки мимоволі звертаються дедалі далі від темних кутків, куди не завжди проникає світло ліхтаря чи свічки, і все більше, немов у пошуках чогось дуже простого й прекрасного, теплого та дорогого серцю, тягнуться до маленького, яскравого й затишного полум’я, яке осяює наші домівки, розсіює морок і допомагає зберегти надію.

Так, спостерігаючи за тим, як мирно й лагідно жевріє вогник у маленькому ліхтарику на столі у вітальні, я задумав коротку історію, можливо, казку, яку й написав того ж вечора.

***

— Ліхтарику, ліхтарику, відкрий свою таємницю.

З незвичайною цікавістю, яка буває лише в дитини, Артем дивився на крихітне, майже нерухоме полум’я, що багаторазово відбивалося в глибині скляного ліхтарика.

Ціла низка вогняних язичків, що тягнулася в тьмяніючу далечінь, здавалася хлопчикові справжнім дивом, від якого було важко відірвати погляд.

— Ліхтарику, ліхтарику, що там, наприкінці, де згасає останній вогник? — знову пошепки запитав він, тримаючи ліхтарик за тонку металеву дужку.

Породжуючи безліч своїх копій у таємничій тьмяніючій далині, маленьке полум’я горіло спокійно й незворушно.

Хлопчик зітхнув... І раптом рівний вогник ледь помітно здригнувся.

Здивований Артем усміхнувся: здавалося, полум’я намагається йому відповісти.

— Вогнику...

Не встиг хлопчик договорити, як яскравий язичок знову затремтів.

— Вогнику, — прошепотів Артем, водночас здивований і зраділий, — відкрий мені таємницю... Що ховається в темряві, де немає ні тебе, ні твоїх братів?

Хлопчик сидів у своїй кімнаті, і весь світ ніби звузився до меж розсіяного світла, яке випромінював невеликий ліхтар. Виходило так, що шестирічний Артем зазирав у самий центр всесвіту, немов намагався проникнути поглядом у його найбільшу таємницю.

Можливо, вогник і справді зглянувся на наполегливе прохання хлопчика. А може, його спокійне полум’я стривожив випадковий рух повітря. Хай там як, язичок затремтів сильніше й ще довго ходив ходором, поки Артем із жадібною цікавістю спостерігав за цією дивною грою.

І тут вогник пустився в справжній танок. Ставши вищим і тоншим, він звивався, немов жива змійка.

Незвичайне видовище цілком заволоділо увагою Артема. Його очі розширилися, а рот трохи прочинився від захвату й подиву.

Коли полум’я розділилося на два тонкі язички, хлопчик мимоволі ахнув.

Вогники, що здавалися казково живими, набули дивовижних обрисів. Тепер вони нагадували юнака та дівчину, які стояли в обіймах одне одного. На ньому був елегантний костюм, на ній — чудова сукня.

За мить пара вже кружляла в граційному танці, виконуючи такі химерні па, які Артемові доводилося бачити лише по телевізору.

Завершилося дійство неймовірним трюком. Витончена танцівниця раптом злетіла в повітря й завмерла над своїм партнером, який утримував її однією рукою.

Вражений побаченим, Артем розсміявся. Його дзвінкий сміх наповнив похмуру дитячу кімнату, якої тієї миті наче зовсім не існувало...

Закінчивши чудове дійство, юнак і дівчина стали поруч, тримаючись за руки. Безликі, вони повернулися до свого глядача. Сумнівів у тому, що вони звернули на нього увагу, не могло бути.

Артем вдивився в їхні постаті та гладенькі обличчя. Юнак підняв руку й помахав хлопчикові. Дівчина також привітно помахала йому. Усміхнувшись, Артем, звісно ж, помахав у відповідь.

Потім пара злилася в єдине полум’я. Воно плавно захиталося, і разом із ним захиталися всі його незліченні копії, що сягали таємничої глибини ліхтарика.

Артем відчув легке розчарування, проте не втрачав надії на нове диво, яке могло показати йому крихітне полум’я за склом.

— Вогнику, — сказав хлопчик, — де...

Він замовк, відчувши, як по щоці покотилася сльоза.

— Де вони зараз? Ти ж знаєш, правда?

Вогник не забарився з відповіддю. Він здригнувся й спалахнув так яскраво, що його світло осяяло всю кімнату.

Велике полум’я більше не коливалося, а горіло рівно й спокійно. Дивитися на нього було майже неможливо — таким яскравим воно стало. Хлопчик мружився, намагаючись не відводити погляду від дивовижного вогню, і дивився на нього крізь розчепірені пальці.

Та раптом полум’я знову розділилося надвоє, а його світло стало м’якшим. Тепер можна було без жодних зусиль спостерігати за чарівними змінами всередині ліхтарика.

Перед Артемом постали два обличчя, породжені дивною грою вогню.

Чоловік і жінка усміхалися йому так щиро, а в їхніх очах було стільки любові, що хлопчик знову не зміг стримати сліз.

Чоловік дивився на нього з добротою і водночас із ледь помітною суворістю. Погляд жінки був сповнений безмежної ніжності.