45

Два роки потому.

«Верхній Брід» — цей вказівний знак не змінився анітрохи, на відміну від самого містечка. Олег Ходик зупинив своє авто перед знаком, видихнув. Навкруги панувала тиша, як штиль на морі. Ця тиша стояла не як перед бурею — очікуванням чогось страшного, — радше спокоєм. Три пропущені виклики від Ігоря не додавали йому впевненості. Олег уже другий місяць працював адвокатом на Петренко, не одна десятка годин переслуханих аудіозаписів з допиту з ДБР його повернули сюди.

Перша думка: треба робити ставку на її вагітність, емоційний стан. Вона часто повторювалася і намагалася показати, як все насправді; багато згадувала і говорила, повторюючи одні й ті самі слова. Її вимова, повтори звичайно свідчили про втому, — упевнював себе адвокат. Дзвінок, що перервав його роздуми, Олег відхилив, лише написав коротко: «Якщо щось знайду, дам знати».

Ігор відчув, як у його кишені завібрував телефон. Він одразу стрімголов вибіг на вулицю. Прочитавши повідомлення, чоловік дістав пачку сигарет з внутрішньої кишені свого піджака, узяв одну і підпалив. За спиною крикнув голос:

— Негіднику! — і ляпас по потилиці.

Ігор повернувся обличчям:

— Ну, мам.

— Мам? Що «мам»? Скільки тобі казати: гель від рук відбився. Крутим хочеш здаватися? Не заставляй мене…

— Не буду я більше, — пробурмотів він, викидаючи сигарету в смітник. — Чого ти тут?

— Я?! Нічого не хочеш мені сказати?

— Що, мам?

— Сина коли ти забереш з садка?

Ігор поглянув на годинник:

— Прокляття, сьома. Богданчик…

Він забіг у клуб. Одразу хтось йому крикнув:

— Шефе, випивку привезли!

Погляд його припав у бік звуку:

— Потім, все потім. Мені зараз треба знайти ключі від Рендж Ровера. Напевне, в кабінеті, — буркнув він собі під ніс.

І побіг у той бік. Матір пішла за ним.

— Кос забрав твого сина, подзвонив мені, бо не зміг зв’язатися з тобою вже як години дві. Ти коли мав забрати дитину?

Він поглянув на телефон уважніше і зрозумів, що пропустив дзвінок від тестя. Матір підійшла, присіла на диван, поглядаючи на сина, важко видихнула:

— На носі вже тридцять, а ти й надалі малий смаркач.

— Ма…

— І слухати не вмієш. Я, здається, тебе вчила інакше. Нема управи на тебе.

Ігор одразу після арешту дружини покинув Верхній Брід, повернувся в рідне містечко до їхньої квартири. За ці два роки багато чого змінилось, але одне являлось сталим: він надалі працював у стрип-клубі, лиш з однією відмінністю — тепер він головний в «Алібі». Його мрія про тренера в боксі зі своїм спортзалом розбилася, як кришталева куля від легкого удару; як тільки усе скрилося в Броді, ніякий бокс, тим більше навчання дітей, — усе в мріях лишилось.

У двері кабінету заглянула молода дівчина, усміхаючись:

— Ігорю, там прийшли нові танцівниці, погляньте на них?

 Чоловік кивнув, що так, і показав, щоб та зачинила двері за собою.

— Хто це? Новенька, гарненька, — показала матір на двері. — Ти розумієш…

— Якого біса? У мене є дружина. Дружина! Сім’я. І не смій говорити таке. Ми її витягнемо. Витягнемо, розумієш.

Він підійшов до столика, на якому стояла пляшка з випивкою, налив собі склянку, випивши, опустився в крісло. Матір не бажала дивитись на сина, який заганяє себе, одразу вийшла, зачинивши двері за собою.

— Ох. Ох-х! Жінки. Жінки. Послав Бог мені саме ці дві. Я люблю вас, але іноді мені хочеться вас придушити.

Від звуку розбитого скла до кабінету забігла офіціантка:

— Босе, все добре?

— А? — Дівчина виглядала нічогенько, дещо нагадала йому Вікторію з Яблунівки. — Ти шлюха?

— Що? — голос дівчини сів від подиву.

— То що ти тут робиш? Чому прийшла працювати в стрип-клуб?… Пробач, можеш іти.

Він узяв ключі від авто і вибіг до залу. Там вже чекали нові працівниці. Ігор ледь кинув оком, підійшов поближче:

— Ці двоє — ок, — показав він на дівчат, попрохавши менеджера клубу:

— Оформляй їх, решта вже самі. Мені треба йти.

Він застрибнув в авто і подався до маєтку генерала Коса. Матір Насті, відчинивши двері дому, показала, що її внук у вітальні грається з дідусем.

— Люба, — сказав Кос, — ті тістечка ще є на кухні?

— Богданчику, попробуємо, що там приготувала пані Інна.

Як дитина з бабусею покинули вітальню, тесть одразу запитав:

— Що з тобою відбувається, хлопче? Що ти задумав?

— Нічого, справді.

— Синку, апеляційний суд не за горами, і ми обоє знаємо, що ти не відступиш. Тож прошу тебе: не роби дурниць і не надумай зв’язуватися з Крісс. Якщо прокурор дізнається, що ти говорив з нею, ми програємо, не дочекавшись суду. Не роби дурниць.

Кос поклав руку на плече зятю.

— Моя жінка зробила дурість: поїхала до неї, благаючи дати показання на користь Насті. Ти пам’ятаєш, як потім прокурор заявляв, що ми тиснемо на свідків. Знаєш, я тебе, хлопче, люблю, ти мені як син, але якщо зробиш дурницю — ноги повириваю. Ти мене зрозумів?

Ігор кивнув. Усміхнувшись, він додав:

— Ви не перший, хто мені це каже. Дівчинку мою я поверну. Ми надамо підтвердження, що це був самозахист.

Повертаючись від будинку генерала, Ігор задумався: «Як усе так понеслось? Як мені тебе витягти?» Його думки перервав дрібний голосок:

— Та... Та... Та-та-та.

— А? — Ігор нарешті почув малого. — Що робили в садочку? Був чемний, слухав Марію Іванівну?

—  Ми малювали осінь. Я намалював мамі. Ми підемо до мами завтра?

— Завтра — ні, — важко пояснити дитині, що вони не можуть просто сісти в автівку й поїхати до мами, коли захочуть.

Дитина надула щоки.

— Але в неділю поїдемо, — додав за секунду.

— П’ять — багато? — запитав хлопчик. — Ба казала, коли я буду в п’ятому класі.

— Що? — Ігор погладив по голові сина, взяв його ручку, показав на п’ять пальців. — Стільки. А чого питаєш?