44

Територіальне управління Державного бюро розслідувань.

— Як спалося? — запитав уже відомий Насті слідчий, сідаючи в крісло напроти.

Субота поглянув на жінку з невинними очима та янгольським поглядом. Він дістав телефон з кишені, зайшов у налаштування й увімкнув режим «Не турбувати». Петренко потягнулася на кріслі, поправляючи кофтинку.

— Чудово. Але це не має значення. На чому ми вчора закінчили? А, пригадую. Детективе, якщо я повторюватимуся, можете мене зупинити.

Чоловік зі спокійним поглядом і навіть співчутливим, бачачи перед собою вагітну жінку, боявся подумати, що їй доведеться пережити у разі звинувачувального вироку, але він мусив робити свою роботу. Він схвально кивнув, показуючи своєму помічнику завершити всю належну підготовку й запустити, як то кажуть, апаратуру.

— 21.06.2026. Допит А. Б. Петренко — відставної сержантки. 11:30, запис: 2, — уже звучав машинний голос.

Настя одразу почала — їй не треба запитань, вона ще тоді в кімнаті на території шахти мала відповідь чому.

— Знаєте, у нас було багато інформації і водночас так мало. Три нерозкриті справи. Перша і найсвіжіша — Ковальчук. Його смерть була на руку не одному жителю Броду. Його колишня дружина звалила на нього всі гріхи міста, витягла все: оборудки, несплату податків і навіть Софійку Якуб приплела, зробивши її коханкою. І Софі Крісс не забула — мою напарницю, подругу і просто суку, яка водила мене за ніс.

Софі була татусевою донькою, ділилася з батьком кожною справою, яку ми розслідували, і про фото ікон, які знайшов Ігор, сказала, зливала все — жодної конспірації, відкрита книга. Їй, як і Ірині Ткач, закортіло мене контролювати. Думала, що вона головна, що саме вона розкриє усі ці вбивства і отримає таке бажане схвалення батька. Зрештою, вона арештувала Анну і добилася звання капітана та нового кабінету в відділку.

Люди в записувальній кімнаті вдивлялися в монітори, ловлячи кожне слово відповідачки. Безжальна машина фіксувала лише слова детектива і підозрюваної, не даючи вихлюпнутися почуттям, що вирували в серцях людей за столом.

— Друга справа — Софійка Якуб. Не знаю, як так сталося, що вона виявилася донькою Віктора Симара, але її мати була чи то гувернанткою, чи то нянькою Валерія. Здається, вона знала, що хвора та помирає, до того як лікарі поставили офіційний діагноз, і робила все, щоб врятувати своє життя. Усе, детективе.

Іудин поцілунок.

Не розумію таких жінок, але й не засуджую. Батько казав мені, що зрада — найгірше, що є на світі. Не важливо: зрада себе, партнера чи Батьківщини — вона знелюднює. Його так вчив його батько, і я вчитиму свого сина.

Ну і третя, найголовніша, з якої все почалося: Катерина Симар, заколота ножем, один удар у груди, похована на подвір’ї власного дому. У мене роїлися сотні думок за ці кілька днів, поставало питання: що далі? Ми продовжили слідство. У Софі з’явилася ідея фікс, що саме Ковальчук пограбував храм. І ми мали з’ясувати, чи це так. У згадках про підпал храму було дещо дивне. Інспектор пожежної служби проконсультував нас, і ця інформація підвела нас до істини. Судячи з усіх доказів, вогонь спалахнув біля заднього виходу, де зберігалися свічки та церковна література, яку роздавав священник парафіянам на недільних літургіях. У справі зазначалося, що вибито шибку. Інспектор, який розслідував причину пожежі храму, знайшов у землі маленький осколок вітражного скла розміром приблизно десять сантиметрів. Він глибоко вліз у землю, отже, у звіті зазначалось, що скло чисте, без кіптяви; при такому вогні це неможливо. Звісно, це підпал. Навряд чи вогонь поширився б без каталізатора так стрімко. Підпали нелегко розслідувати, і якби не один свідок, поліція була б у тупику й досі. Той хлопець, на якого вказав свідок, зізнався. Але… ми знаємо, як вибивалися зізнання в нульових.

Детективе! — Петренко взяла склянку води, надпила і продовжила. — Інспектор ДСНС одного дня, як ми вже знову вперлися в тупик, зв’язався з нами повторно і чітко пояснив, що при підпалі, якщо це не робив професіонал, з таким каталізатором, як бензин, легко обпектися, адже бензин швидко випаровується. І це вже зачіпка, яка потягнула до справжніх винуватців, і цю зачіпку знайшла Вероніка. Моя сестра була розумна, я вам уже казала. Якщо так, то повторюся: вона до біса була розумною. Не знаю, у кого вдалася, але точно не в матір. Треба лише підняти архів лікарні — і все, вуаля, ми його знайшли. Знайшли! — важко видихнула Петренко. — Капітан Дикий, почесний керівник відділку Верхнього Броду, на той час сержант, звернувся до лікарні через три дні після пожежі, пояснивши, що обпікся при роботі з паяльною лампою. Коли почали цікавитися його колеги, його дружина — мати Крісс — підтвердила слова про лампу. Через місяць вона забрала свою маленьку доньку і переїхала до Харкова.

Повертаючись до сьогодення: бачите, моя сестричка пішла до Луки, щоб той допоміг потрапити до архіву лікарні, з’ясувати, хто звертався з опіками одразу після пограбування в 2001-му. Тут усе зіпсував Лука. Він попросив поліцейську — молоду слідчу, заодно доньку капітана відділку. Софі клянеться, що не розповідала батькові про прохання отця Луки, що хтось інший йому доповів. Припустимо, що так, але сварка, яку потім почув отець Андрій, між Софі та батьком щось не в’яжеться. Вона кричала на батька, що рівнялася на нього — великого поліцейського, який чесною працею досяг усього, а він так учинив. Думаю, вона знає, що зробив її батько з моєю сестрою, але не йме віри, що він — убивця.

— То чому капітан Дикий віддав тобі справу 1275?

— Через Мирославу. Здається, він підозрював, що вона жива, припускаю, коли напали на Софі на тому болоті. Гадаю, Дикий уже знав, що його друг і заодно партнер по грабунку закрутив з його донькою. А коли Анна дізналася, що якась із жінок чоловіка вагітна, вона почала її шукати. Їй не легко розстатися з майном Ковальчука, а тим більше подарувати якомусь байстрюкові. Але Дикий чомусь подумав не про Анну, а про Мирославу, що це вона хотіла прибрати Софі. Помста…