43

Територіальне управління Державного бюро розслідувань…

— Я ніколи не сподівався, що вестиму одне з найгучніших розслідувань останнього десятка років, — почав детектив, заводячи підозрювану в кімнату допиту.

Настя підняла очі на людину з ДБР, сідаючи в крісло. Її руки усе ще в кайданках. Чоловік зняв наручники, промовивши:

— Ти вибач за це. Сама знаєш, як наші люди реагують. У нас надто чутливі теми щодо злочинів, скоєних правоохоронцями. Такі протиправні дії — люди вже впевнені, що слідство сфабриковане.

— Сумно, — заговорила жінка. — Коли працюєш на систему, згодом станеш її частинкою, і кінець кінцем вона тебе поховає.

Вона потерла зап’ястя.

— Що ви хочете знати? Чому я вбила його?

Детектив лише кивнув. Петренко торкнулася живота, який впирався в стіл.

Задзвонив телефон у нього, і той дістав смартфон з кишені штанів:

— Хвилинку.

Він відійшов від столу й почав розмову телефоном:

— Детектив Субота… Зрозумів… Дякую.

Завершивши розмову, додав:

— Капітанка Софі Крісс щойно прибула.

Петренко не відреагувала. Субота дав команду підлеглим. І все почалось:

— 20.06.2026. Допит А. Б. Петренко — відставної сержантки. 10:30, запис: 1. — заговорив беземоційний машинний голос.

Перше питання без емоцій суто по протоколу:

— Розкажіть, як все було. Чому ви вбили поліціянта у відставці — капітана Дикого?

Субота усе думав: що ти приховуєш від нас? Може, ти вдаєш, що готова співпрацювати, з метою збити нас з пантелику?

— Я просто хотіла знайти сестру, — почала Настя. — Вероніка приїхала в це кляте містечко. Все почалося з того, що вона знайшла в старих батьківських справах нерозкрите діло 1275 — справу Катерини Симар. Коли сестра не вийшла на зв’язок з матір’ю, я почала переглядати усі її дописи та натрапила на електронний лист отця Луки. Я мала перевірити, що насправді пов’язує Вероніку та священника, чому вона приїхала в це містечко. Люди мого батька перерили кожен закуток у цьому поселенні й вистежили усі зв’язки Вероніки з місцевими.

— Ігор — твій молодий коханець… Ви змовилися і вбили капітана? — сухо запитав допитувач.

Петренко сіла в кріслі зручніше — розмова обіцяла затягнутися. Детектив ДБР старався підштовхнути її до зізнання.

— Зі слів Софі Крісс, саме ти змусила Ігоря поїхати в Брід і вдавати священника в тамтешній церкві. Він закоханий у тебе, і ти маніпулювала ним. Я розумію, агентурна робота, справді, розумію. Твоя напарниця стверджує, що ти арештувала, а потім відпустила Ігоря, лише щоб зробити його своїм посередником у кримінальний світ. Ігор ще зовсім дитина, переляканий хлопчисько, який боявся колонії й на все згоден. Твоє пузо — це його.

— Детективе, не треба так. Вам не личить роль поганого або ще гіршого слідчого. Як ви вже згадували, я донька поліцейського, мій дядько був поліцейським. З пелюшок я граюсь в хорошого або поганого копа, і повірте мені, ламати мене вам не по зубах.

Вона усміхнулась щиро, не принижуючи свого слухача.

— З дитинства мене виховували так: сильним не потрібно контролювати чи підкорити інших, лише слабкі завдають удар першими. Ви ж, детективе, не слабак.

Детектив узяв теку з рапортом на звільнення з поліції.

— Чому ти подала рапорт 11.12.2025?

Петренко протерла долонями обличчя, видихнула й встала:

— Я втомилась. Або арештуйте мене, або я іду.

— Поліція відкрила провадження щодо твого чоловіка. Видавати себе священником — це якби не дуже законно. Хоч він твердить, що виконував твій наказ і каже, що думав, ніби допомагає поліції.

— Так і було, — присіла Настя, розуміючи, що доведеться довго розповідати. — Ігор є хорошим варіантом для цієї справи. Ми добре співпрацювали у справах про нелегальні бої і про продаж наркотиків у нічних клубах. Добре було мати свою людину в «Алібі», а секс — це так, додатковий плюс.

— Ти хочеш сказати, що нічого не відчувала до нього, просто робила свою роботу? А він, як порядний громадянин, співпрацював з поліцією і втемну виконував твої накази?

Петренко кивнула.

— Я не вбивала Дикого. Так, я вистрілила, і так, зі свого пістолета, і він помер, але я його не вбивала. Це самозахист. Тоді був чудовий сонячний день.

Різдво. Цей день став найжахливішим днем для жителів Броду. Гадаю, душею вони вже всі знали, що сталося в цьому містечку двадцять чотири роки тому. Судячи з того, наскільки боялись мешканці і мовчали протягом багатьох років, у Верхньому Броді усе глибоко зацементовано: корупція і не тільки. Я хотіла просто допомогти цьому місту. У мене є причина працювати наполегливіше на цих справах, ніж будь-коли, і це Вероніка. Все почалося 25-го, в день Різдва Христового. Вечірка у пані мер з нагоди підписання контракту з інвесторами видалась гучна, на ній зустрілись усі вершки суспільства цього містечка. Всі, і капітан Дикий. Під вечір, як уже деякі гості розійшлися, господиня дому звеліла офіціантам подати десерт. Офіціантка, яка подала Анні стакан з бурбоном, Вікторія, подружка Софійки Якуб. Коли Анні стало погано, ми вже добре знали, що трапилось. Потім приїхала швидка, одна із лікарів, яка прибігла надати допомогу — Ірина Ткач — вона врятувала Анну. Лікарка знала, що в склянці — аконіт. Склянка з бурбоном була лише в мене в руках і в Анни, але я не пила, лиш тримала стакан: я вже тоді при надії чекаю синочка, — вона як тільки могла усміхнулась, погладжуючи живіт. — Ми одразу арештували Вікторію та забрали у відділок, усе здавалось надто просто і я порадила дівчині мовчати, поки не прийде її адвокат. У нас з’явились сумніви, що саме Вікторія підлила настоянку з аконітом у графин з бурбоном.

— То дівчинку Якуб вбила Анна? Ви певні? Бо як на мене, таких підстав стверджувати не бачу.

— Кажете…?

Настя узяла сендвіч, який нещодавно приніс другий детектив. Він, напевне, хотів показати так свою прихильність. Чи це йому вдалося — та дзуськи, але сендвіч виглядав смачно, то чого не з’їсти, думала вона.