42

Кабінет 17…  

— Пані Софі, — психологиня, відкладаючи картку пацієнта, жестом запросила до м’якого крісла біля вікна. — Я рада вас бачити. Почнімо з початку, з азів. Ви хочете повернутися до роботи у відділку?  

Софі Крісс, стримана, мов тінь, кивнула, не промовивши ні слова. Її очі, здавалося, ховали більше, ніж вона готова відкрити.  

— Що ж, тоді я підпишу допуск, тож не хвилюйтеся, — Ірина всміхнулася, намагаючись розрядити напругу. — Ми можемо просто попити чаю та поговорити. Про кіно, наприклад, чи вашу улюблену книгу.  

Софі опустилася в крісло, обвівши поглядом кабінет, на дверях якого виблискувала табличка: «Ткач Ірина Сергіївна». Стіни прикрашали кілька акварельних пейзажів, а на столі стояла чашка з недопитим трав’яним чаєм, що наповнювала кімнату легким ароматом м’яти.  

— Як ви почуваєтеся? — запитала лікарка, її голос був м’яким, але професійним. Ці слова, стандартні для початку бесіди, звучали як ритуал, що відчиняє двері до чужої душі.  

Психологиня, як і обіцяла, надала Софі позитивну характеристику. Наступну зустріч призначили вже у поліцейському відділку. Бесіда, запланована на десяте грудня, щойно скінчилася, залишивши по собі відчуття незавершеності.  

Коли Ірина виходила з кабінету, до нього поспішав Ігор. Його постать у зимовій важкій рясі під смоляно-чорним плащем здавалася дещо недоречною в тісному коридорі відділку.  

— Отче Ігорю, — лікарка, не приховуючи радості, зробила крок назустріч, все ще тримаючи ручку дверей. — Ви до Софі?  

— Насправді ні, — священник зупинився, здивований її зверненням. — Я до сержантки Петренко.  

— О, я давно хотіла з вами познайомитися! — з неприхованою ввічливістю почала вона, її очі загорілися щирим ентузіазмом. — Наслухалася про ваші добрі справи. А свято Миколая у храмі! Так гарно організовано, ви чудово впоралися. — Ірина витягла з сумки яскравий флаєр. — Я б хотіла поговорити про нашу програму допомоги у випадках домашнього насильства. Було б добре, якби священники згадали про неї на проповідях.  

Ігор, трохи збентежений її запалом, кивнув.  

— Дякую за добрі слова щодо святкування — дуже приємно. Щодо програми — залюбки. Поговоріть з отцем Андрієм, він усе організує так, щоб подати це людям правильно, не відлякавши їх і не зашкодивши вашій справі.  

Ірина Ткач залишила відділок, домовившись, що отець Андрій зв’яжеться з нею телефоном. Ігор, ступивши до кабінету, побачив Софі, яка підвелася з-за столу.  

— Отче? — її голос тремтів від здивування.  

— Я до Петренко. Де я можу її знайти?  

— Сержантка поїхала з капітаном… — Софі не встигла договорити, як двері розчахнулися.  

До кабінету влетів Олексій, його рухи різкі, наче він поспішав поділитися новиною.  

— Привіт! Капітан пішов із Настею до мера. Вибач, не знав, що в тебе гість, — він кинув швидкий погляд на Ігоря і попрямував до дверей. — Пізніше зайду.  

Двері грюкнули за ним.  

Через годину Петренко повернулася разом із капітаном Сорокою. Той сяяв, наче виграв мільйон у лотереї. Аудієнція в пані Анни, мера містечка, пройшла успішно, а контракт з інвесторами щодо шахти уже на горизонті. Це означало додаткові кошти для відділку й організацію пишного різдвяного святкування.  

— Анастасіє Богданівно, — Ігор, що чекав у коридорі, підійшов до неї, — можемо поговорити?  

Настя кинула швидкий погляд на Софі, потім на капітана, і кивнула.  

— Звичайно, ходімо до їдальні. Я голодна.  

Вони вийшли з відділку, перебігли дорогу й опинилися в ресторанчику, який більше нагадував затишну їдальню для поліцейських. Стіни прикрашали старі фото міста, а запах свіжозвареної кави змішувався з ароматом гарячих страв.  

— Що хочеш їсти? — запитав Ігор, сідаючи навпроти.  

Жінка, задумливо гортаючи меню, знизала плечима.  

— Не знаю.  

Коли підійшла офіціантка, Настя, не вагаючись, указала на сторінку меню:  

— Усе звідси.  

— Що? — офіціантка здивовано заморгала.  

— Котлети, салат, одну відбивну та чай. О, і ще тістечко. Два. — Настя глянула на Ігоря. — Ви, отче, щось будете?  

Ігор похитав головою, даючи знати, що ні. Настя подякувала офіціантці, і та пішла виконувати замовлення. Він усміхнувся, не відриваючи очей від меню.  

— Чого? Я ж казала, що голодна. То що трапилося? Чому ти аж до відділку прийшов?  

— Побачити тебе, крихітко… — почав Ігор, але його жартівливий тон згас під її суворим поглядом.  

— Припини, я серйозно, — перебила вона. — Що сталося, що не могло зачекати до вечора?  

Ігор зітхнув і простягнув їй клаптик паперу.  

— Андрій знайшов записку.  

— Записку? — жінка явно зацікавилася. — Ось, — він поклав папірець перед нею.  

Вона взяла його й зачитала вголос: «Анастасії, любій сестричці, я сумую за тобою».  

— І що це означає? — її голос все ще спокійний, але в очах промайнула напруга.  

— В скриньці для молитов за померлих.  

— Що? — Настя ледь не розсміялася. — Любий, не кажи, що ти злякався якогось клаптика паперу. Я думала, щось серйозне сталося.  

Офіціантка принесла замовлення, і Настя взялася до їжі, не припиняючи розмови.  

— Поглянь з іншого боку, — наполіг Ігор.  

Жінка перевернула папірець.  

— І що, тут нічого.  

Він указав на ледь помітний штамп — слід старого документа з відділку, підписаного «А. Б. Петренко».  

— Ти думаєш, хтось узяв мої старі зразки документів, привіз за сотню кілометрів сюди, щоб написати заупокійну молитву за мною? — вона закотила очі. — Не забагато клопоту?  

— Маленька… — почав Ігор, але вона перебила.  

— Так, — доїдаючи котлету з салатом, дружина наполягла. — Припини лякатися всяких дурниць. Якби хотіли мене вбити, то просто вбили б, а не влаштовували усе це.  

Її слова вдарили Ігоря, наче морозний вітер. «Якби хотіли мене вбити, то просто вбили б». Він поглянув на неї, і страх стиснув його серце.