41

Крісс дістала файл, у якому лежав складений аркуш паперу. Вона розгорнула його: «Я хочу розповісти вам правду двадцятирічної давнини. Мирослава Симар померла через те, що я вбив її. Проживши багато років із почуттям провини, я вирішив…» Далі текст залитий кров’ю, і лише ледь проступала дата — 2 березня 2003 року.  

— Що за нісенітниця? — Крісс відклала лист і глянула на Олексія. — Що показав графологічний аналіз? Це писав Ковальчук?  

Олексій мовчки кивнув, підтверджуючи. Сержант узяв лист із її рук і поглянув:  

— М-да, було б добре, якби експерт підтвердив, що це писав імітатор. А так… Виходить, хтось міг помститися йому за смерть Мирослави… — Він замовк, зрозумівши, що ненароком підводить Софі до першого підозрюваного — себе самого.  

Олексій присів на диван і важко видихнув. Тривога не відпускала, як і думка: «Чому Ковальчук звинувачує себе в смерті матері? Невже він міг себе вбити? Але це неможливо — такий поріз він не міг завдати сам, це пояснював патологоанатом». Ще сильніше непокоїла ідея, яку він не наважувався висловити навіть у своїх думках.«Якщо Ковальчук таке написав, це не означає, що він… ні… ні, він не є моїм батьком».  

Сержант підбіг до столу й почав хаотично гортати документи з теки, шукаючи відомості про групу крові. Він розумів, що це мало що дасть, але збіг груп крові Ковальчука і його самого вже б щось підказав.  

— Що ти робиш? Що з тобою? — Софі намагалася зібрати аркуші зі столу, здивована такою поведінкою колеги.  

— Де група? Де медичні відомості вбитого? — Олексій гарячково гортав документи.  

— Мені потрібні медичні дані вбитого! — кричав він.  

— Припини! — заспокоїла Софі. — Ось вони.  

Олексій переглянув дані з медичної картки. Від хвилювання він зблід, а нога затремтіла від нервового напруження. Його трясло. Голос зник, і здавалося, що він ось-ось заплаче. Йому було страшно глянути в очі Крісс. Не сказавши ні слова, він вибіг із кабінету, схопив куртку зі спинки крісла та ключі від авто зі столу і миттю покинув відділок поліції.  

 Робочий тиждень добігав кінця. Завтра — свято Миколая. Лис ледве знайшов ляльку, про яку мріяла його донька. Лижі для сина щойно привіз кур’єр. Він вислуховував дружину, яка кричала телефоном, що ще не купила подарунки для племінників.  

Крісс вже готова до свята. Подарунки для молодших братів вона спакувала ще вчора й сховала в батьківському гаражі.  

Дикий, який досі не міг змиритися з втратою посади капітана відділку, блукав вуличками, розмірковуючи про своє майбутнє.  

Петренко затрималася у відділку. Вона дочекалася, поки всі розійдуться, вимкнула камеру в коридорі, що вела до архіву, і забрала старі справи за 2000–2005 роки — усі кримінальні та адміністративні правопорушення, сім коробок. Вона під’їхала до заднього входу, завантажила їх у машину й поїхала на Садову.  

— Боже, моя спина! — вигукнула жінка, занісши останню коробку до будинку. Вона впала на диван. Собака підбіг, явно голодний. Настя нагодувала Бродягу, повечеряла сама й узялася переглядати справи.  

Перші дві теки стосувалися крадіжок. Наступна — ДТП 18 грудня 2003 року. Дві автівки зіткнулися. Водій «дев’ятки» відбувся легкою травмою голови та забоєм плеча. Пасажири «копійки» отримали тяжкі травми й були терміново доставлені до лікарні. Інформації про загиблих - відсутня. Водія «дев’ятки» засудили на рік умовно.  

— О, це вже цікаво! — вона придивилася до прізвищ пасажирів «копійки». — Знайоме ім’я. — Настя зачитала вголос: — Ірина Ткач.  

Жінка гортала теки з коробки і поглянула на теку, яку їй дав капітан Дикий. Уважно придивившись, вона замислилась: «Катерина Симар зникла у 2005 році. Чому ж дядько вважав, що її намагалася вбити Мирослава Симар? Адже Мирослава померла ще у 2003 році, народжуючи сина. Чи Катерина зникла раніше, а справу відкрили лише в червні 2005? Або дядько думав, що Мирослава жива?»  

Настя перевірила дату аналізу й вигукнула: «Прокляття! 2002 рік! Я помилилася! Катерину намагалися отруїти ще в січні 2002-го!»  Вона відкрила теку N*1275 з аналізами Катерини Симар із лабораторії. У блювоті виявили аконіт. Якщо все так, як припускав дядько, то Мирославі тоді було лише сімнадцять. «Що сталося? Чому вона хотіла отруїти мачуху?»  

Крісс, як і обіцяла, надіслала аудіофайл розмови з місцевою «божевільною». Настя відкрила файл і почала слухати:  

— І почула я голос Господа, що говорив: «Кого Я пошлю, і хто піде для Нас?» А я відказала: «Ось я, пошли Ти мене!» — почала говорити жінка, яка востаннє бачилася зі священником Лукою.  

Гамірно – вони зайшли до їдальні «На Сусідній». Голоси відвідувачів заглушували їхню розмову. Софі вилаялася:  

— Чорт, як холодно!  

— То вам не п’ятизірковий ресторан, — хихикаючи, додала співрозмовниця, сьорбнувши супу. — Можна ще м’яса?  

Тиша.  

— Ха-а, я розумію, як це працює. Ви хочете щось… але не хочете пригостити гідним супчиком, лише кістку кидаєте.  

— Ви давно так живете? — запитала Софі.  

— Як? Як безпритульна? Років два, як мерка прогнала мене, щоб її срачка зловила.  

— До чого тут мерка? Що ви мені заливаєте?  

— Хм, ти гадаєш, що я така безладна? І до чого тут мерка? Та сука забрала мій дім, прогнала мене… та то вже неважливо. Отець Лука… Він домовився, щоб на Горіховій звели притулок, але ж ні, вона не дозволила. Їй усе мало землі. Лука натура наполеглива. Шкода отця.

— Ви бачили священника останньою. На камері з подвір’я церкви зафіксовано, як ви вийшли о 13:45, а о 14:00 приїхала швидка, — уточнив Олексій.  

— Так, на сповіді.  

— Він був чимось занепокоєний, може, почувався погано?  

— Ага, трохи слабкий.  

— Мабуть, зомлів одразу, як ви пішли.  

— Чому ви так вирішили?  

— У лікарні, коли його привезли, на ньому була його єпитрахиль. Хіба він не мав зняти її після сповіді?  

— Він зняв. Коли ми закінчили, він зняв її, склав і поклав на стіл.