40

Перший день зими вкрив сніжною пеленою весь Верхній Брід. Крісс відхилила фіранку на своєму вікні: у дворі вже гасали діти, граючись у сніжки, хоча було ще досить рано. Діти, як діти, поспішаючи до школи, не могли натішитися першому снігу цього року. Вдалині чулася снігоприбиральна техніка. Лис вже чекав під під’їздом на Софі. На телефони слідчих, патрульних і хлопців з «ШР» надійшло однакове повідомлення від капітана Дикого: «10:00, чекаю в головному залі, спецнарада». Петренко переглянула повідомлення, і з її голосу було зрозуміло: усе кепсько.

— Ну що, друже, пішли гуляти, — звернулася вона до Бродяги, беручи повідець. 

Вони вирушили в бік центру. Не пройшовши й двох кілометрів, Настя побачила, як до неї під’їхала машина. Сорока опустив вікно, і вона почула його голос: 

— Вітаю! — Він вийшов з авто й відчинив задні двері. Собака застрибнув на сидіння, а Настя сіла на переднє пасажирське місце. 

Володимир продовжив розмову, зберігаючи суто робочу ввічливість: 

— Сьогодні надійшов наказ, — почав він. — Дикий іде у відставку. 

Слово «відставка» прозвучало так, ніби Сорока не знав, що йому вже обіцяли посаду начальника відділку. Але Петренко не реагувала на його так званий успіх. Вона розуміла, як швидко можна піднятися кар’єрними сходами, якщо маєш гарні зв’язки з начальством. Сорока, у пориві тріумфу з легкою ноткою пафосу та гордині, запитав: 

— Що дочка генерала забула в такому містечку? — Він усміхнувся, але усмішка поверхнева й уїдлива. — І чому така дівчина ходить у сержантах? 

Петренко, спершись на дверну ручку, глянула на свого, тепер уже майже боса, і пробурмотіла: 

— Ну, знову ця розмова. Якби мені давали гривню щоразу, коли я чую це питання, я б, напевно, була мільйонеркою. 

Відповідь не задовольнила Володимира, і він кидав на неї погляди, чекаючи продовження. Вона ж додала: 

— Мені платять за роботу, як-не-як. 

— Я просто не розумію... Твоя сім’я… ви не бідні... Ти могла б мати свій кабінет на Володимирській, якби захотіла, з твоїм-то батьком. 

Настя нічого не відповіла, лише дивилася на дорогу. Він не зупинявся: 

— Пам’ятаю, як генерал Кос розповідав, що ти майже рік навчалась за кордоном за спецпрограмою обміну досвідом. Я також подавав заявку, але, на жаль, місць уже не хватило.

— За кордоном? — здивовано глянула Петренко на Сороку. — Це коли таке? 

Він усміхнувся: 

— Звичайно, ти ж не пам’ятаєш… — «Тобі ж начхати на ці навчання, — подумки пригадав Володимир. — Я чув, як твої колеги шепотілися після повернення з Європи, що ти тільки друзів заводила і по кабаках гуляла». — Він стиснув зуби: — Дочці генерала все можна, ти ж у нас богема. 

Опанувавши себе, він додав: 

— У шістнадцятому, якщо не помиляюся. 

— Ой, лишенько, — здивувалася Петренко. — Та ти ще б пригадав торішній сніг. 

Сорока мовчав. Її насмішки та легковажність, із якою вона відкидала такі можливості, не просто дратували його — вони виводили з себе. Коли вони наблизилися до відділку, Настя одразу запитала: 

— Може, я вийду, не доїжджаючи до роботи, щоб наші не шепотілися? 

Він жестом показав, що не треба. Петренко додала: 

— Володимире…? 

— Петровичу. 

— Володимире Петровичу, добре, щоб місцеві не знали, хто мій батько. 

— Звичайно, — погодився Володимир. — Це буде наш маленький секрет. 

Настя глянула на свого новопризначеного начальника, подумавши: «Які в біса секрети, просто не патякай зайвого», — але цієї думки не озвучила, лише сказала: 

— Дякую. 

У головному залі відділку вже гамірно. Лейтенант Сорока, який уже дві години як капітан, рішуче відчинив двері до залу, і вся увага припала на нього. 

— Вітаю, — почав він. 

Капітан Дикий стояв осторонь. Петренко подивилася на нього, потім на Крісс: «Думаю, вона цього не знає», — подумала Настя про Софі. Сорока гордо заявив, що вони закрили справу Ковальчука: убивця зізналася, додав він. 

— У нас ще лишається справа дівчинки з лісу, — Володимир узяв документи з теки розслідування. Крісс і Петренко вчитувалися в додатки до справи. — Я хочу змінити головного слідчого в цій справі, і… ним буде Петренко. 

Люди в кімнаті перезирнулися, кинувши короткий, сухий погляд на новопризначену головну слідчу. Настя мовчала — що їй казати? Довести, що вона не прагнула бути керівницею групи, неможливо. 

Сорока створив групу для розслідування справи «Якуб», категорично заборонивши Крісс брати участь. Натомість Петренко він викликав до свого нового кабінету. Він розлючений, наче пес, у якого відібрали смаколик. Під час наради Лис необережно пролив каву на його білосніжну сорочку, залишивши помітну коричневу пляму. Роздратований погляд Володимира пронизував до кісток. Він підійшов до шафи, дістав чисту, ідеально випрасувану сорочку: 

— Що привело тебе сюди? 

— Про що ви? — відвела погляд Настя, адже не годилося витріщатися на нового боса, коли той переодягається. 

— Дивно… Чому ти тут? Тобі обіцяли посаду начальниці? 

Петренко пробурмотіла собі під ніс, подумавши: «Ти дуже охайна людина». Її погляд зупинився на столі: ручка й олівці рівно складені. «Мені просто цікаво, навіщо ти тут», — розмірковувала вона. Він такий упевнений, що його поведінка в кабінеті відкинула її в спогад, і від цього її ледь не знудило. Володимир не помітив — він усе ще заклопотаний розстібанням штанів, адже плями на них непокоїли його більше, ніж те, що колега в кабінеті. Вона опустила погляд. 

— Та годі, ми ж не маленькі діти. Тебе підвести додому? — поцікавився він, уже в чистих штанах. 

— Ні, не треба. 

Покидаючи кабінет, Петренко виконала доручення нового шефа. Крісс прийшла до капітана Володимира Сороки одразу, як дізналася, що він хоче її бачити. Капітан почав розмову перший: 

— Софі… Старший лейтенанте, я не хочу, щоб ви подумали, ніби я вас відсторонюю від цієї справи навмисно. — Він тримав теку з написом «1353 — справа дівчинки з лісу». — Ви, очевидно, зробили чимало роботи, і я б радо залишив вам цю справу, але начальство хоче вислужитися перед генералом Косом. Зрозумійте мене правильно: у неї немає успіхів у цій роботі, але є домовленість, що Петренко має зайняти кабінет в одному зі столичних відділків. Буде добре, якщо ми разом знайдемо вбивцю дівчинки. Вона поїде, а ти залишишся тут і… як щодо заступниці начальниці поліції? Через пару років цей кабінет буде твій.