39

 Дорогою до міста Анастасія Петренко задумалася над одним припущенням: а що, якби все це було пов’язано зі справою «1275» — давнім розслідуванням батька Вероніки? У багажнику її «Рендж Ровера» лежала картонна коробка з десятком старих фотографій і кількома пошарпаними документами. А в голові гуділо одне-єдине запитання: «У що ти вляпалася, сестричко?»

Тепло в салоні затягнуло в сон. Прокинувшись, вона побачила, що вони вже в’їжджають у містечко. Злегка ворухнувшись, струшуючи дрімоту, жінка торкнулася живота.

— Крихітко, — ніжно, з любов’ю заговорив Ігор, — підемо завтра до лікаря. Цей недоумок ударив тебе сильно, це не жарти. — Він поглянув на руку на животі жінки. — Ще болить?

— Ні, — сухо відповіла дружина. 

Настя не хотіла говорити про свої передчуття. Одного разу вона вже почувалася глупо, покладаючись на позитивний тест.

— Мені потрібно їхати до Лілі, тож…, — натякнула вона.  

Почувши плани дружини, він увімкнув покажчик повороту й зупинився.  

— Коли ти приїдеш на Садову? — запитав Ігор.  

Він не називав це домом, бо будинок, у якому вона жила, зовсім не був їхнім.

— Ще не знаю, але… — її слова обірвав дзвінок на телефоні Ігоря. На лінії був Миша з першого Гданського відділку поліції, його голос тремтів від паніки: «Брате, я серйозно, я влип!» — кинув він коротко. Ігорю не лишалося вибору — він мав негайно їхати за сотні кілометрів до портового містечка. Не вдаючись у подробиці перед дружиною, він одразу набрав тестя – генерала Коса. Той, вислухавши, порадив: «Зателефонуй моєму другу у Варшаві, він дізнається, що до чого».

Поклавши слухавку, Ігор пояснив, що йому потрібно їхати на плебанію, щоб забрати свою сумку та закордонний паспорт.

Він дістав з кишені куртки колоратку та заклав собі за комірець сорочки.

— Поводься чемно, не лізь у халепу, — поцілувавши дружину на прощання, чоловік вийшов з автомобіля.

Не пройшовши й двохсот метрів, Ігор побачив, як поруч зупинився заляпаний брудом чорний «Мерседес» С167, ніби зібрав увесь пил міста.

— Друже, — почав водій, — ти куди? Сідай, підкину. — Чоловік за кермом відчув краплю ностальгії, пригадавши студентські роки: йдучи вздовж безлюдного шосе, він сподівався, що хтось підвезе його, втомленого, до батьківської хати. Але тієї ночі лише пролетіло авто, кидаючи насмішки крізь прочинене вікно.

— На плебанію, — відповів Ігор.

— Ви священник? — перепитав незнайомець. — Нічого собі, як мені пощастило сьогодні!

Ігор поглянув на водія.

— Ні, я нормальний, — засміявся незнайомець. — Ох, я ж не представився. Я старший лейтенант Сорока з обласного. — Він подав Ігорю руку. — Можна просто Володимир.

Ігор потис руку, подумки відзначивши: «Старший лейтенант — так пафосно, а потім просто Володимир».

— Я Ігор, без звань, — додав священник.

— Та чого ви, отче, ще не знати, хто з нас вищий за вислугою, — посміхнувся Володимир.

«Терпіти не можу зарозумільців», — майнуло в голові Ігоря, але він усе ж запитав:

— Що вас привело в це «закацюбство»? — Він навмисне протягнув та наголосив «а».

Володимир видав легкий смішок:

— Ви, отче, не любите своє містечко?

— Воно таке ж моє, як і ваше! Вибачте, що так різко, Володимире, але в мене сьогодні день, наче Помпея перед виверженням, — Ігор скривився, роздумуючи, що йому робити з Мишею. — Я також не місцевий.

Вони під’їхали до церкви. Сорока лише констатував: тутешній храм гарний, але його здивування не мало меж, коли він побачив Андрія — свого запеклого ворога з минулого. А коли зрозумів, що той ще й монах, це повалило його з ніг.

Ігор запросив нового знайомого на плебанію. Андрій одразу поставив чай перед гостем, а той почав:

— Андрію, не очікував, що зустріну знайоме обличчя. Усе гадав, що буду тут, один – наче в лісі. — Володимир видав криву посмішку.

Ігор переглянувся з Андрієм. Гість продовжив:

— Подейкують, що дочка Коса теж тут. Це правда?

Андрій кивнув, підтверджуючи. Володимир у своїй манері додав:

— Пам’ятаю… Вона казала, що ви більше не разом. Я ж не вірив, а он як виявляється — ти став ченцем. — Надпивши чай, Володимир поглянув на співрозмовників. — Вона досі страшенно гаряча штучка?

Андрій встав з-за столу, вказавши на двері:

— Гайда, хлопчику, підлабузнику Коса, не гай часу!

Володимир, сідаючи у свій новенький автомобіль і поправляючи манжет сорочки, повернувся в минуле. Одне слово «хлопчик» украло в нього звання й усі досягнення за останніх десять років. Він стиснув кулак і подався до готелю.

 Петренко припаркувалася біля будинку на острові — так його називали місцеві. Її погляд затримався на ліхтарі: він відрізнявся від того, що був на фотографії Вероніки. Вийшовши з машини, вона обійшла високу траву, що роками розросталися навколо. Відкривши багажник, дістала коробку, яку дав Старий, і витягла звідти кілька світлин. Розклавши їх на капоті, вона почала порівнювати зображення з будинком.

Резиденція Симарів потопала в лісі. Двоповерховий дім із великими мансардними вікнами мав стіни, вкриті сіро-зеленим мохом і слідами дощових патьоків. Димар напівзруйнований, фарба на віконних рамах місцями облупилася. На одному фото ліхтар стояв праворуч від входу, на іншому — ліворуч. На третьому, літньому, ліхтар був на своєму місці, як і зараз, але там, де колись стояв інший ліхтар, тепер розкинувся квітник, що вів до дверей.

На трьох світлинах із квітником квіти різнилися: на одній — пишні, яскраві, на іншій — зів’ялі, підсохлі. Петренко тримала фото в руках, думаючи: «Колись тут було так красиво. Хтось дбав про цей квітник». На мить вона уявила себе в цьому будинку, серед тиші лісу. Після аварії цього року їй так хотілося втекти, сховатися, вдихнути спокій.

Наче крізь туман вона дивилася на будинок. Легке тріскотіння гілок за спиною повернуло її до реальності. Озирнувшись, вона побачила лише сірий ліс і почула далекий крик ворона.