38

Дорога…  «Рендж Ровер» їхав неквапливо, минаючи перекреслений знак на виїзді з міста Верхній Брід. Петренко глянула на чоловіка, який сидів поруч, і відчула, що перебуває саме там, де мала б бути.

Обабіч траси стелились чагарники, дикі злаки та посохлі квіти. Їхній брунатний відтінок подекуди переходив у сіро-чорний, припорошений інеєм від нічного заморозку. Сонячне проміння ще не дісталося до цих закутків. Шосе, на диво, було досить добрим. Рідко коли гарна траса вела до богом забутого хутора. У такі місцини навіть чорти боялися потикатися. 

За підрахунками розумного приладу, вбудованого в їхньому авто, до місця прибуття залишалося близько години.

Раптовий дзвінок у салоні змусив Ігоря протерти чоло. Він зняв слухавку, і в машині запанувала тиша. Ця тиша тривала ще кілометр. Нарешті Ігор не витримав і різко випалив:  

— Чого тобі?

Отець Андрій мовчав, думаючи: «Що з нами не так?» Видихнувши, він запитав:  

— Лейтенанте, можемо з тобою поговорити?

Настя зняла телефон, від’єднавши його від автозв’язку. Вони мовчали. Колеса автівки гуділи на дедалі гіршому покритті. Асфальт зникав, подібно до їхньої дружби.

 — Вибач, я сьогодні ганебно повівся, — отець запнувся.  

 Сигнал мережі на телефоні слабшав.

Настя зауважила на горизонті перші будинки, уже поточені плином часу. Вона тихо сказала:   — Мені прикро.

Вони ще трохи помовчали. Тиша обірвалась коротким пищанням  – телефон сигналізував відсутність мережі. Вона написала повідомлення: усе гаразд, і що передзвонить, як тільки повернеться до містечка. Мережа ледь-ледь появилась, телефон мугикнув сповіщаючи, і повідомлення було відправлене.

Ігор не розпитував, що це було. Він лише глянув на дружину. Її усмішка його заспокоїла. Але Настя була далека від спокою. Ще три кілометри тому вона помітила дві автівки, що їхали за ними, тримаючи невелику дистанцію. Вона скинула швидкість. Авто позаду ввімкнуло лівий поворотник, сигналізуючи, що обганяє. Друга машина наблизилася. Це був «Фольксваген» четвірка. Номера Настя не розгледіла – номерний знак був заляпаний брудом. Очевидно, навмисне.

Вона глянула на чоловіка. Ігор був пристебнутий паском безпеки. Дружина знала, що він завжди пристібається, але перевірити не завадило.

— Любий, тільки не хвилюйся, але за нами хвіст.  

 Він не одразу розчув, адже був зайнятий перемиканням радіо в пошуках пристойної музики. Водійка поволі натиснула на педаль газу, щоб машина прискорилася плавно. Швидкість зростала. Стрілка спідометра підіймалася до позначки сімдесят. Машина лише видала легке муркотіння двигуна. Це було далеко не межа для її «Ренджа». Коли стрілка перейшла позначку дев’яносто, дорога стала кращою. Вона розуміла, що ще трохи й відірветься від переслідувача.  

— Петренко, — вигукнув чоловік, — куди ти женеш? Вбити нас хочеш?  

— Ігорю, тримайся, — вона кивнула йому на двері, вказавши на дверну ручку.  

«Рендж» підтягнув стрілку спідометра до ста. Авто позаду все ще не відставало. Настя лише крикнула: «Зараз!» Ігор ухопився за ручку правою рукою, а ліву виставив перед дружиною, намагаючись її захистити, хоча сам не знав, що хоче цим зробити. У разі удару це лише зламало б йому руку, але в ту мить він не думав про себе, лише, щоб вона не вдарилася об кермо. Жінка глянула в дзеркало заднього виду. «Фольксваген» усе ще їхав за ними. Вона різко натиснула на гальма. На асфальті залишився чіткий слід паленої гуми. Водій «Фольксвагена» крутнув кермо вліво, і машина злетіла в поле. Люди в «Рендж Ровері» лише дивилися, як «Фольксваген» на швидкості підстрибує по оранці кілька метрів, а потім грузне в землі. Водій, відчинивши двері, виповз з автівки, усе ще ошелешений від удару. «Рендж Ровер» поволі набирав швидкість, залишаючи водія «Фольксвагена» із закривавленим обличчям і по коліна в чорноземі.  

— Це був?.. — Ігор глянув у вікно машини. — Чому твій колега нас переслідує?  

Вона не знала, що сказати.  

— Крихітко, це був той, як його? Поліціянт з яким ви проводили експеримент. Тільки не кажи, що він закохався в тебе.  

Жінка лише махнула рукою, відкидаючи всі його запитання. Він продовжив:  

— Цей ваш експеримент — він якийсь дивний. Знаєш, люба, я не мастак із розслідувань, але щось мені підказує, що людина не може спокійно сидіти з перерізаним горлом. Перша нормальна реакція  — одразу вхопитися за місце порізу і, напевно, за вбивцю, якщо вона сиділа в нього на колінах. Тому, мав би залишитися слід від винуватця.  

Вона лише мугикнула.  

— Петренко! Ні, не може бути. — Він штурхнув її. — Це була вистава, так? Для кого?  

— Я не знаю.  

— Можливо, що власника «Дім-Буду» хтось із відділку, того? Невже Крісс?  

Настя дивилася на порожню дорогу, кермуючи, і думала: «Мій розумнику», але лише похитала головою. Ігор продовжив гратися в слідчого:  

— Крісс наказала йому стежити за тобою?  

— Це Олексій, і я не знаю. Щось із тим хлопцем не так.  

— У сенсі?  

— Не знаю за кого він, за нас чи… — вона затихла.

Вони їхали в повній тиші. Селище Яблунівка вже мерехтіло на горизонті.  

— Чому тут так багато машин? — мимоволі глянула жінка на узбіччя, заставлене припаркованими автівками. — Ми майже на місці. Хіба це схоже на закинутий хутір?  

Вона поглянула на чоловіка.  

— Гніваєшся?  

— З чого це?  

— Бо мовчиш.  

— Як гадаєш, —  він почав міркувати — чому той сержант їхав за нами? Софі – вона заодно з ним? Вони маніпулюють нами. Можливо, вони разом і так вирішили прибрати до рук майно Ковальчука.  

 Селище Яблунівка входило до Долинської громади, було завбільшки одного із кварталів Верхнього Броду. На мотелі, де вони зупинилися, висіла вицвіла неонова вивіска, а одна зі стін була оббита фанерою. З цивілізації в селищі, крім мотелю, була ще майстерня. Автомайстерня «Шина» — звалище, яке приносило власнику заробіток лише тому, що він умів міняти шини й мастило. Авто Петренко не під’їхало до самого мотелю, бо ніде було де припаркуватися. Повсюди стояли машини різного класу, а біля них метушилися їхні власники, дістаючи з багажників зброю. На цьому квадратному метрі зброї було більше, ніж у збройному магазині.