37

 Опісля зустрічі з патологоанатомом Петренко поспішила до кімнати допиту, де Софі з сержантом Лисом уже вкотре проводили розмову з домробітницею Ковальчука.

— Слухайте, зараз ви єдина підозрювана, тож будьте зі мною чесною.— Поліцейський підвівся з-за столу, обійшов жінку і злегка торкнувся її плеча. Вона здригнулася і різко подалася вперед.

Коли сержант глянув на лейтенантку Крісс, а потім на їхню підозрювану, йому здалося, що крізь призму буденності він побачив часточку душі кожної з них. Лейтенантка спідлоба позирнула на Лиса, який з усмішкою продовжив:  

— Дозвольте дати вам маленьку пораду: розкажіть правду. Ви ж досить добре його знали, можна сказати, дбали про нього, чи не так? Можливо, мали якесь маленьке рандеву?  

Пані Сач кипіла від почутого, затамувавши подих, ледве стримуючи емоції хутко поставила паперовий стаканчик з-під кави на стіл. Ще секунда — і цей стакан опинився б десь поблизу носа сержанта Лиса. Він примирливо підняв руки:  

— Вибачте. Ради Бога, пробачте. Це моє альтер его безумного детектива. Я люблю інколи кидати ґедзика. Хотів побачити, як ви зреагуєте.  

«Побачили», — подумала пані Сач, але нічого не сказала. Її поглинав відчай, вона вже й не сподівалася, що скоро повернеться додому — до своїх дітей.

Найбільше її непокоїло, що чоловік у нападі гніву увірветься до відділення поліції й накоїть лиха. Борис Сач, 43-річний далекобійник, який перебував на кордоні між Німеччиною та Данією, довідавшись про затримання дружини, одразу кинувся  до свого боса, аби той знайшов йому заміну на рейс, бо конче треба повернутися додому.

 У середу Борис зв’язався телефоном з отцем Ігорем із проханням подбати про його дітей до четверга, позаяк він уже купив квиток на потяг, і незабаром прибуде. Священник, звісно, погодився, але пояснити це дітям виявилося непростим завданням. Він розумів, що вік, у якому перебувають хлопчики, надто делікатний: одне неправильне слово чи зайва інформація, могла похитнути їхню довіру. Усе-таки ситуація була важкою.

 Поговоривши з капітаном Диким, Ігор домовився, щоб діти побачили матір у тимчасовому слідчому ізоляторі, на який перетворилася одна з кімнат відділку Верхнього Броду. Зустріч призначили на четверту годину пополудні в середу. Капітан у цьому вирі подій забув попередити своїх слідчих про прихід отця з дітьми. До зустрічі залишалися лічені хвилини, коли до відділку під’їхало авто вітчима Валерія. Хлопець вийшов із машини разом з адвокатом, який його супроводжував. Їм нарешті вдалося домогтися зняття кайданок домашнього арешту. Побачивши Валерика, Ігор привітався, потиснувши йому руку.  

У відділку, у головній кімнаті, де люди в формі мигцем поглядали на екран, чекаючи на експеримент, який мав відтворити порядок вбивства власника будівельної компанії, Віктор з криміналістом зайшов в зал  із реквізитом в руках — ножем для відкривання листів, надрукованим із пластику на 3D-принтері. Віктор експресивно заговорив:  

— Мені потрібно двоє добровольців!  

Криміналіст притягнув стілець із кутка кімнати, видавши скрип тертя коліщат об підлогу. Він поглянув на Олексія, і той підійшов.  

— І ще одна людина, бажано жінка, — додав експерт.  

Серед поліцейських у кімнаті з жінок були лише Крісс та Петренко. Настя похапцем сіла на стілець — вона вже здогадувалася, що намагається продемонструвати судмедексперт.  

— Ні, Анастасія гратиме роль убивці, тож поміняйтесь місцями, — пояснив судмедексперт.  

Вони так і зробили. Віктор почав:  

— З того, що нам відомо, убитий не чинив опору.  

Олексій сидів рівно на стільці.  

— А вбивця, швидше за все,  вмістився на колінах у своєї жертви. Ну ж бо, пані сержантко, не заставляйте усіх чекати — Віктор показав, щоб Петренко присіла на коліна Олексія.  

— Лише нічого не подумайте, — кинула крізь зуби Петренко і виконала прохання експерта сівши на коліна сержанта.  

— Гаразд, наступним кроком, мабуть, було… — Віктор запнувся.  

— Здається, у них були інтимні стосунки, — пробурмотіла Софі, — але це ми пропустимо.  

Хлопець укрився рум’янцем, коли судмедексперт поклав його руки на талію жінки, що посміхалась йому, її забавляла ця ситуація.  Олексій мугикав собі під ніс:  

— Чому Дмитро не відштовхнув її, тобто свою вбивцю?  

— Мабуть, він їй довіряв і не очікував від неї такого вчинку, — додав Лис, приглядаючись до фото з місця злочину на великому екрані.  

— Усе можливо, — погодився Віктор. — Тож наступним кроком «вона», тобто наша вбивця, відхилила голову Ковальчука.

Експерт замовк у задумі. Петренко, переглянувшись з колегами додала:  

— Та що тут гадати? Я б просто… — вона наблизилася майже впритул до губ Олексія, — просто б поцілувала. Це як два пальці об асфальт.  

Відтак вона нахилилася до його шиї:  

— Вуаля! Ми вже виконали половину роботи. Тепер лиш треба взяти ніж зі столу.  

— І як би ти його дістала? — поцікавилася Софі. — Ніж лежав зі слів пані Сач на краю столу.

Настя ковзнула рукою по сорочці сержанта, прикидаючи різні варіанти дій зловмисника на мить задумалась, а потім вигукнула:  

— Вино!  

Вона підвелася, підійшла до Віктора і взяла з його рук ніж та уявний бокал та присіла на коліна Олексія зі словами:

— Тепер лише один штрих.  

Вона повернула голову сержанта, погладжуючи його по волоссю, торкаючись ножем до горла хлопця. Пакетик із червоною рідиною (імітація кровоносних судин, яку судмедексперт прикріпив, щоб слідчі побачили правдоподібну картину злочину) на шиї сержанта лопнув, забризкавши їй лице. Поліціянтка витерла обличчя, подумавши: «Ось що й треба було довести. Убивця мав добряче забруднитися, і якщо він не переодягнувся, то як вибрався непоміченим? Вуличкою, заляпаний кров’ю, далеко не зайдеш. Сусіди Ковальчука не пригадували чогось надзвичайного. Зі слів бабусі, яка вигулювала (в зазначений час від убивства до приїзду поліції)свою собаку, — згадувала Настя з протоколу опитування свідків, — нікого підозрілого не було. Тож що зробив убивця? І, хто може ходити, не привертаючи уваги? Можливо ніхто й не йшов?»