36

Синоптики, як і обіцяли, не підвели: після холодного ранку настав теплий день. Сонячне проміння лагідно огортало подвір’я ліцею, де школярі жваво гасали, граючи в квача. Подруги, виходячи з кав’ярні, поглянули на дітей. Діти радісно гомоніли, дражнили одне одного, обходячи поліцейських.

— Не уявляю, якою буде моя дитина, — мимоволі мовила Софі, торкнувшись ще зовсім непомітного животика.  

— Уся в маму, — кивнула подруга з легкою усмішкою.  

Вони сіли в «Міні Купер» і подалися в напрямку Східного кварталу, до будинку на Ярослава, 35.  

— Хочу ще раз усе оглянути без сторонніх очей, — пояснила Петренко.  

Будинок вже опечатаний: на дверях виднілася поліцейська стрічка, на одвірку — печатка, проштампована датою й часом завершення огляду місця злочину. Настя дістала з рюкзака ніж і обережно розрізала стрічку.  

— Як відчинимо двері? — поцікавилась Софі. — Треба викликати сержанта Олексія, — додала вона. — Не шпилькою ж зламувати замок!  

— Це тільки у фільмах, — іронічно глянула напарниця, дістаючи ключ. — Прихопила в домогосподарки убитого Ковальчука, коли йшла до твоєї машини. Пані Сач уже у відділку, чекає в кімнаті для допиту.  

Зайшовши до будинку, вони одразу попрямували до кухні. Софі Крісс погано орієнтувалася в будинку, і це вселяло надію в напарницю: якщо вона тут не бувала, можливо, не причетна. Поліцейська завжди дотримувалася думки: «Підозрювані — усі, поки не доведено протилежне». Це правило ніколи її не підводило.  

Петренко метушилася по кухні, зазираючи в тумбочки, шухляди й холодильник.  

— Що шукаємо? — поцікавилася подруга.  

— Не знаю. Поки… не знаю, — промимрила Настя.  

— Годі викрутасів, мені потрібні відповіді. Я відчую полегшення, коли наша ворожість зникне, я хочу тебе попросити про послугу: допоможи знайти винуватця, — Софі весь час поправляла сумку, інстинктивно захищаючись. — Розкажи, що шукаєш? — наполягала вона, сподіваючись на приязнь. Але чуття підказувало: поліцейська солідарність залишилася за дверима. Слідчі рідко бувають приязними на початку розслідування.  

Жінки зазирнули в кожен закуток кухні, особливо прискіпливо оглянули відро для сміття. «Ви й уявлення не маєте, скільки можна дізнатися зі сміття», — подумала одна з них, але, на її розчарування, нічого не знайшла, лише пробурмотіла:  

— Пусто.  

На задньому дворі біля сараю Настя побачила сміттєвий бак і одразу кинулась до нього. Щойно відкинула кришку, різкий запах гнилих відходів ударив у ніс. «І тут нічого», — розчаровано зітхнула.

Повертаючись до будинку, вона рішуче тримала курс до кабінету жертви, її кроки відлунювали в порожньому коридорі. Дорогою лиш кинула швидкий погляд на колегу, що йшла позаду, і запитала:  

— Ви пили вино?  

— Що? — Софі, захекавшись, ледве встигала за її швидким темпом. Вона спіткнулася об килим і вперлася рукою в стіну, щоб не впасти. — Чому ти це питаєш?  

Жінка різко зупинилася й повернулася, пильно дивлячись на Софі.  

— Ви зустрічалися, чи це була просто інтрижка?  

— Це важливо… — недоговоривши, Софі відвела погляд, нервово поправляючи пасмо волосся.  

— Один раз чи все-таки стосунки? — наполягала колега, тримаючись за поручні сходів.  

— До чого ти ведеш? —  Крісс закусила губу, її пальці стиснули ремінець сумки.  

Напарниця хмикнула, злегка нахилившись ближче:  

— Кажи прямо.  

Софі зітхнула, опустивши плечі, і тихо промовила:  

— Ми зустрічалися. Це не інтрижка.  

У кабінеті на підлозі засохла кров, повсюди виднілися сліди слідчих дій: дверні ручки вкриті дактилоскопічним порошком, на підлозі валялися використані латексні рукавички. «Навіть сліпому видно, що вони нехлюї», — подумала Крісс про своїх підлеглих, побачивши, що вони залишили в кабінеті після огляду місця злочину. Її погляд зупинився на сонячному зайчику, що відбивався від дзеркальної кульки на шухлядці. Серце тьохнуло: у спогадах сплив втуплений погляд мертвого Дмитра. Жінка застигла, дивлячись у порожнечу, забувши, що не одна.  

Напарниця Софі відчинила дверцята шухляди книжкової шафи, яка приховувала відділ для алкоголю. У шухляді були пляшки: віскі, бурбон і дві горілки. Усі пляшки, окрім віскі, мали неушкоджені акцизні марки і закорковані. Вона понюхала відкриту пляшку — це справді було віскі. Поряд на столику стояли склянки для цього напою.  

— Що шукаєш? — Крісс схопила супутницю за руку.  

Вони завмерли. Важке дихання й недовіра руйнували залишки приязні.  

— На столі стояв один келих для вина, тож де пляшка? — у цій кімнаті, здавалося, була лише одна поліцейська. Петренко присіла біля журнального столика, опустивши голову. — Ти не відповіла.  

— Не розумію! — Софі запнулася хустиною і тихо сіла поруч. Настя нахилилася до неї:  

— Ви пили вино на побаченні?  

Подруга відвернулася.  

— Ради Бога, Софі, не поводься, як невинна дівчинка! Припини!  

— Ні. Ми не вживали алкоголь. У мене алергія.  

— А твій… тобто Дмитро, полюбляв лише віскі?  

Відповідь загубилася в тиші.

 Пляшки вони не знайшли, але натрапили на дещо інше. Виходячи з будинку, жінки почули грюкіт біля хвіртки та цокання каблуків по бруківці. «Стій!» — гукнула одна з них, але невідома, помітивши їх, рвонула до виходу, залишивши лише туфлі-човники.  

— Чому вони завжди біжать? — вигукнула Петренко. «Ти стаєш занадто старою для цього», — подумала вона про себе, наздоганяючи босу втікачку.  

За хвилину вони вже поверталися з утікачкою.  

— Хто ти?  

— А ви? — зухвало запитала незнайомка.  

Петренко посадила жінку на сходинку ґанку, відсапуючись.  

— Старша лейтенантка Крісс, моя начальниця. Коли вона запитує — ти відповідаєш, а то… — поліцейська махнула рукою, пригрозивши.  

— Белла, — кокетливо прощебетала втікачка.  

— Із «Сутінків» чи «Красуні і чудовиська»? — Настя зав’язувала розпатлане волосся у хвіст, усе ще хапаючи повітря.