35

Три жінки одна подія, що звела їх сьогодні. Пані Аліна Сач на затишній кухні, наповненій ароматом свіжозвареної кави, помішувала кашу на старенькій газовій плиті, намагаючись не дати їй пригоріти.  

— Любий, приглянь за кашею, щоб не збігла, — попросила вона чоловіка.  

Сама ж кинулася до дитячої своїх близнюків:  

— Іване, Ромчику, прокидайтеся, ви проспали! Хлопці, спізнитеся до школи!  

Софі Крісс сьогодні почувалася добре: ранковий токсикоз не дошкуляв, і день обіцяв бути вдалим. На кухні відділку поліції тріскотів радіоприймач, диктор розповідав про життя Верхнього Броду, а наприкінці, перед годиною музики нон-стоп, оголосив прогноз погоди. За даними Гідрометцентру, три дні погода залишатиметься ясною без опадів, температура сягне плюс п’ятнадцяти.

— Насолоджуйтесь останніми днями осені, — побажав голос із радіо.  

Софі тримала чашку чаю, мріючи про каву. Відколи лікар заборонив їй цей напій, вона б душу продала за чашечку еспресо. Раніше Софі не помічала, скільки кави випивають люди в синій формі, аж доки сама не відчула цієї туги.  

У будинку Сачів панувала метушня: Аліна запізнювалася на роботу, хлопчики — до школи.  

— Іване, у тебе після уроків скрипка, а в тебе, Ромчику, футбол. Слухайся тренера, — нагадала мати.  

Хлопці заскочили в брудно-червону, радше іржаву «Тойоту» 98-го року. Мати напутяла дітей, щоб поводилися чемно. Біля школи хлопці вистрибнули з машини, грюкнувши дверцятами:  

— Бувай, мамо!  

— Бувайте, хлопчики, поводьтеся чемно! — повторила вона.  

Аліні доводилося їхати через усе містечко до кварталу Східний. Краплі води на асфальті виблискували під ранковим сонцем. Вона кермувала обережно, уникаючи поспіху, щоб не наробити лиха. Жінка знала, що запізнилася, і Дмитро Богданович, як завжди, вичитає її за дрібниці.  

Тим часом по шосе 58 чорний «Рендж Ровер» уже другу годину мчав до Верхнього Броду. Анастасія Петренко дрімала на пасажирському сидінні, бачачи сон: «Я їхала велосипедом через парк зі свіжопофарбованими лавочками, дивними фігурами з дерев і кольоровими кульками, які продавав клоун із червоним носом. Голос змусив мене зупинитися, а далі — порожнеча, суцільна темрява. Я сама, я завжди сама. Очі… і обличчя — це дівчинка, така красуня. “Мамо! Ти знайдеш мене?” — запитала вона.»  

— Крихітко, прокинься, — Ігор легенько штурхнув жінку в плече, тримаючи кермо однією рукою.  

Вона здригнулася, різко розплющивши очі.  

— Що сталося? — сонно запитала Настя, протираючи очі кінчиками пальців і розправляючи зіжмакану кофтину.  

— Ти кричала уві сні, — Ігор кинув на неї стурбований погляд, не відриваючись від дороги. — Що тебе так налякало?  

Жінка зітхнула, відкинувшись на сидінні, і провела рукою по волоссю, ніби струшуючи залишки сну.  

— Сни про мертвих страшні, бешкетнику, але сни про те, чого ніколи не матимеш, жахають.  

Чоловік нахмурився, постукуючи пальцями по керму.  

— Настусю, де ти ходила вдосвіта? — він пильно глянув на неї.— Я прокинувся, а тебе нема.  

— Зустрічалася зі Світланом Нільсоном, знайомим Вероніки.  

— Знайомим? — Ігор здивовано підняв брови, різко повертаючи кермо, щоб звернути в сторону заправки. Машину злегка хитнуло, і він припаркувався біля колонки. — Відколи в Вероніки з’явився хлопець? — додав він, вимикаючи двигун і витягуючи ключі. — Хочеш щось? Нам ще їхати кілька годин.  

Жінка кивнула, відстібаючи ремінь безпеки потираючи скроні.  

— Може, кави… Я сама куплю, — вона схопила наплічник із підлоги відчиняючи дверцята. — Ти заправ авто.  

Вона вийшла з машини, зачинивши двері з легким клацанням, і поспішила до яскраво освітленого магазину заправки. Чоловік подався до бензоколонки, дістаючи гаманець. Настя забігла всередину, молодий касир привітно усміхнувся. Вона прихопила сендвічі та дві кави. В аптечному відділі зупинилася біля тесту на вагітність. Щойно бак заповнився, вони рушили. Попиваючи каву, вона поглядала на упаковку тесту, що лежала на її колінах.  

— Я чогось не знаю? — поцікавився Ігор, крутячи кермо.  

— Не знаю, чому це купила. Стояла, дивилася… Це неможливо. Не вірю, що тест покаже те, що я хочу. Втомилася від снів, яких не розумію. Пробач, це складно. Забудьмо, — вона кинула тест у наплічник і дістала теку. — Світлан — не хлопець Вероніки, він дилер, але не з тих, про яких ми звикли чути. Ніяких заборонених речовин, як то кажуть «майстер на всі руки». Може дістати що завгодно: паспорт, права, будь-що документ чи інформацію.

— Оце так!  Що ж твоя сестра хотіла від Нільсона?

— Давня нерозкрита справа N* 1275.  Вероніка знала, що моя сім’я — банкрути, і угода, яку готували пів року, — пуста. Зі слів дилера  вона дещо розкопала зі старих діл батька, і лист від отця Луки — не єдине, що змусило її поїхати в це містечко. Вони мали зустрітися через два тижні після її прибуття у Верхній Брід, але, як ми розуміємо, вона не зв’язалася з Нільсоном. Щось мені підказує, що її заманили туди. Кос переглядав пошту сестри, вона знала, що це перше, що зробить дядько у разі її зникнення, і, здається, не тільки вона — хтось навмисне підчистив усі повідомлення. І це відео — воно якось награно, по-дурному. Я не можу уявити, щоб сестра все покинула через любов до чоловіка. Гадаю, навіть якби це був сам Бред Пітт, вона б так не зробила, а тут якийсь незрозумілий тип.

— Це точно в цьому ви схожі. — кинув пару слів Ігор, що явно не сподобалось жінці, але вона не велась на його насмішки, і продовжила:

 — Повідомлення, яке вона залишила мені… Я й забула про ту скриньку! Згадала в тітки — ми створили її на знак бунтарства сестри, нашу секретну електронну пошту. І ще: Олег мав рацію. Якщо обман викриється, почнеться слідство. Нас із тобою змішають із брудом. Тобі запропонують угоду. Вони завжди так чинять. Я так робила, коли була слідчою. Тебе змусять свідчити проти мене і генерала Коса.