34

 Адвокати з групи «Ходик і партнери» билися об заклад через ситуацію, в якій опинилися.  

— Ми їх знищимо! — рішуче промовив один із юристів. — Ми весь Верхній Брід перетворимо на суцільне поле бою!  

Олег від обурення ледь не закричав, і, напевно, якісь звуки таки вирвалися. Раптом пролунав дзвінкий удар — директорка вдарила своїм ціпком по мармуровій підлозі в головній залі стрілецького комплексу на Приозерній.  

— Не має значення, що ви тут робитимете, — сказала вона. — Люди, які там, не мовчатимуть. Гадаю, вони очманіють від того, що відбувається. Місцеві урядовці — як пліснява, що обвиває будинок. Якщо її не позбутися, пожильці частіше страждатимуть від респіраторних хвороб.  

Помічники адвокатів подумки повторювали: «Ми завжди перемагаємо, проганяючи хмари, що нависають над їх головами».  

  Анастасія Петренко, спершись на шибку в сріблястому «Ланосі» місцевого таксі, яке мчало вуличками, обминаючи затори через гідравлічну аварію, пов’язану з витоком води на вулиці Володимирській, задумливо водила пальцем по склі, ловлячи краплі, що стікали ззовні. По радіо тутешня група наспівувала щось про життя їхнього міста.  

«Усе гаразд, — повторювала вона подумки, — усе буде добре». Ця фраза крутилася в її голові, як нав’язлива мантра.  

 Сонце вийшло з-за хмар, і день усміхався щасливим обличчям тим, хто вибіг на прогулянку в суботній вихідний. Згадавши про зустріч із колишнім перед Ігорем, жінка не зовсім злукавила — зустріч була запланована заздалегідь, ще до того, як вона повернулася додому. Її бабуся по материнській лінії — директорка — сиділа в гостьовій залі стрілецького клубу «Кульгава качка», заснованого її чоловіком. Офіціант, літній чоловік, чий вік відповідав поважній дамі, що гойдалася в кріслі-гойдалці перед каміном, підніс на таці трав’яний чай із медом.  

— Тоня, — промовив він грубим басом. Одна його рука тремтіла, але іншою він тримав чашку рівно, не проливши жодної краплі.  

Дама поглянула на нього. У її очах він усе ще був тим двадцятирічним хлопцем, який уперше запросив її на танець. Його очі іскрилися любов’ю до цієї старенької, але ще більше — болем, що зібрався за п’ятдесят років у тугий клубок і застряг десь між другим і третім ребром.  

Біля брами «Кульгавої качки» стояла охорона — двоє хлопців у вузьких чорних класичних костюмах, під якими виднілися пістолети у кобурах.  

— У вас, звісно, є дозвіл на зброю? — не втрималася Настя, блиснувши своєю поліцейською цікавістю.  

Хлопці переглянулися. Один із них натиснув на навушник, зв’язавшись із центром. Охорона, увійшла до директорки, повідомляючи, що прибула її гостя. Дама лише махнула рукою, даючи знак, що неодмінно зустрінеться.  

— Панянко Кос! — гукнув старенький офіціант.  

Панянка оглянулась — її ніхто не звав на прізвище Кос, усі знали, що вона Петренко.  

— Пане Павле, як я рада вас бачити! — привіталася поклоном прибула.

Цей літній чоловік бентежив не одне жіноче серце. Його голос змушував відчувати вібрацію на шкірі. Він усміхнувся кутиками губ, поправляючи класичні англійські вуса з тонкими подовженими кінчиками, що нагадували олівець. Вони ідеально поєднувалися з його рисами обличчя, надаючи йому вигляду справжнього джентльмена.  

— Вас чекає Олег Андрійович на стрільбищі, — повідомив він.  

Петренко клацнула каблуком перед імпозантним паном, кинувши кокетливу усмішку. Пан Павло подав руку, і вона сіла в електрокар, який попрямував у бік звуків пострілів із гладкоствольних рушниць. Жінка, намагаючись не показувати зляку від пострілів, що лунали неподалік, подумки планувала вечерю, обираючи між качіо е пепе та стравою з морепродуктів, але неодмінно з яблучним пирогом із карамельним соусом. Згадавши про пиріг, вона усміхнулась, відчуваючи тепло, що розливалося тілом, наче струмок, заповнюючи найглибші закутки її душі.  

Звук пострілів посилювався, напруга зростала. «Спокійно, — повторювала вона подумки, — один, два, три…». Вона почала рахувати. «Я не пробачу тобі», — думала про Олега.  

— Постріл! — почувся голос здалека.  

Чоловік з рушницею прицілився, і тарілка з’явилася в небі. Звук пострілу — і дрібні уламки тарілки замалювали в червоне крихітну частинку неба, ніби повітряна куля з багряного пилу над озером посеред лісу.  

— Пані Кос, прошу, — показав Олег на рушницю, що лежала на підставці.  

«Хай тобі грець! Я хотіла бути м’якою з тобою», — подумала вона. Настя підійшла до рушниці. Її рука здригнулася. Вона глибоко вдихнула повітря і подумки почала рахувати: 10, 9, 8... Зосередилася, прицілилася, поглянула на хлопця, який мав випустити тарілку. Жінка кивнула. За три секунди пролунав постріл, і в небі з’явився згусток червоного диму.  

— Непогано, — похвалив він її, хоча ця похвала була їй байдужою.  

— Випускай! — гукнув Олег. Тарілка з’явилася перед його очима, і він вправно з нею розправився.  

— Ти ж не для того наполягав на зустрічі, щоб похвалитися вправністю у стендовій стрільбі? — запитала вона.

Олег махнув хлопцеві, і тарілка знову вистрелила з тарілкомета, пролітаючи перед їхніми очима. Цього разу - схибив.  

— Гей, випускай мішень після того, як я скажу! — гукнув він до хлопця.  

— Спокійно, пане Ходик, — поглянула на нього Настя. Його хаотичні рухи в спробі перезарядити рушницю їй дуже сподобалися. Вона поклала рушницю, відступивши крок назад від підставки для зброї, і запитала:  

— У що ти граєш?  

— Перепрошую! — це слово зірвалося із зівами колишнього не як вияв ввічливості, а як погроза не пхатися в його справи.  

— Не дивись так. Посеред смороду пороху я відчуваю запах брехні, причому концентрованої, — натякнула вона.  

— Брехні? — він поглянув на неї так, як тоді, коли вони остаточно розійшлися. Це був не погляд покинутого, а радше зневага. Як вона сміє йому щось таке говорити?  

— Давай на чистоту. Чого тобі треба від Ігоря?