33

 Тітка жила віддалік, на Західно-Дністерській, у будинку, який ледь не падав їй на голову. Пані Кос, як вона воліла, щоб її називали, відхилила фіранку й зазирнула у вікно. Старий «Мерседес» зупинився, і та побачила Настю, племінницю свого покійного чоловіка. Ця дівчина їй подобалася, адже дбала про її доньку вона любила небогу. Скільки коштує любов? Для пані Кос, яка так прагнула бути схожою на свою зовицю, відповідь була гіркою: десять тисяч доларів — сума, якої Настя не дала Вероніці для сплати карткового боргу її батька. Про це тітка дізналася нещодавно від братової. Ненароком, згадуючи минуле, та скаржилася на непросте життя доньки: Ігор, який нахабно вривався у їхню сім’ю, його бої, ставки і хто їх погасив. Тітка склала два плюс два: усе збігалося. Коли небога нібито відмовила її дочці, вона радо підтримала хлопця, якого ледве знала. Це шокувало пані Кос і водночас спустошило. Вона не бажала бачити Ігоря, а тепер і поготів не хотіла, щоб він переступав поріг будинку. Ця ворожість завдавала шкоди і їй самій. Він допомагав по господарству, і донедавна вона його хвалила. Зараз же його присутність викликала гостре невдоволення. Усвідомлення, що він відібрав у неї шанс на нормальне життя, заганяло її в тенета ненависті до родини Косів. Її життя руйнувалося так стрімко, як усе на подвір’ї: хвіртка, ґанок і вікно, яке ледь зачинялося, бо нікому було його полагодити. За життя Василя Коса вона жила, мов порцелянова статуетка в серванті. Після його смерті тітка опинилася в старому будинку свого дитинства — без квартири, автівки та статусу.

Перед бесідою з пані Кос Настя поглянула на чоловіка, який сидів поряд, замислений, тихо дивлячись у порожнечу.  

— Ей, ти нічого не хочеш зробити? — з інтересом поцікавилася вона.

— Що?  

— Ну, не знаю, поцілувати, побажати гарного дня, — пробурмотіла жінка собі під ніс.  

— А, так, вибач, крихітко, — Ігор поцілував її в маківку.  

— Я чимось тебе образила?  

— Що?  

— Ти мене чуєш?  

— Угу, — кивнув він.  

Вона відстебнула ремінь безпеки, узялася за дверну ручку, щоб вийти з машини, але згадала, що залишилася без копійки в кишені та без мобільного.  

— Я візьму в тебе гроші на таксі.  

Відчинивши бардачок, вона побачила Ігорів гаманець, куди поклала його вчора, і вийняла три купюри.  

— Як забереш авто і мій телефон з «Алібі», напиши на пошту.  

Ігор кивнув. Вона вже була готова йти, коли задзвонив його телефон.  

— Тобі телефонують.  

Він мовчав. Мобільник не припиняв дзвонити. Вона штурхнула його:  

— Що з тобою? Мама дзвонить.  

— Що, крихітко? — нарешті відреагував Ігор, вийшовши зі ступору. — Ти щось хотіла?  

— Твій телефон, — вона показала на гаджет, коли дзвінок уже припинився. — З тобою все добре?  

— Ага, — його знову поглинали думки.  

— Як щодо вечері? Підемо кудись чи я приготую, і повечеряємо вдома?  

— Но-о.  

— Що «но»? Гей, ти слухаєш мене?

Відповіді не було.  

— Земля викликає бешкетника!  

Нічого.  

— Я зараз іду на побачення з колишнім, трохи побавимося, ти не проти?  

— Так, роби, як хочеш.  

— А потім я піду і вб’ю Крісс!  

— Ага, добре, маленька, вечеря вдома якраз.  

Вона вдарила його по коліні.  

— Ти чого?  

— Я?! Це ти! Ти погодився на вбивство Крісс і на моє побачення з Олегом! Ну ж бо, розповідай, що сталося.  

— Здається, — несміливо почав він, — я знаю того, хто вкрав у тебе кайданки.  

— Що?  

— І гадаю, я знаю, де вони досі.  

Він сперся на кермо. Настя погладжувала його по щоці:  

— Бешкетнику, ти чого? Це було давно, забудь, це не має значення.  

— Але…  

— Послухай, — вона пригорнулася до нього, — це не важливо, просто історії з минулого.  

— Я знаю тих двох, точніше, одного хлопчину. І мені прикро, що я не змусив їх відповісти за скоєне.  

Вона з безтурботністю прошепотіла:  

— Ого, «відповісти за скоєне»! Мій любий, до знайомства з тобою я стільки творила всякої дурні, що витівка тих двох навіть записки в щоденник для батьків не варта. А ти — «відповісти за скоєне»! Це просто діти, хтось чемний, а хтось — як я чи ті хлопчики.  

— Це був Сірий і Миша. Миша, тобто Мирослав, мій зведений брат, — він видихнув, відчуваючи співпричетність. — І я… ми мало не зустрілися з тобою того дня. Завдяки тобі ми з Мишею пішли в бокс.  

— Що? — Вона відсунулася, спершись на спинку сидіння, усвідомлюючи, що через бокс у нього було багато проблем. — Пробач.  

Ігор поцілував її руку.  

— За що? Ти допомогла йому. Якби не бокс, він би, мабуть, уже двічі побував у колонії або мертвий. Знаєш, що йому сказала та поліціянтка, яка врятувала його від побоїв старшокласників: «Той, хто здобуде сто перемог у ста поєдинках, — не герой. Герой — це той, хто підкорить свого противника, не завдавши удару».  

— Та де там, вона такого б не казала, це не її стиль. І не думаю, що вона знає цю книгу, — пустила зайчики крізь зуби Настя. 

— Точно, вона ж мажорка-п’яничка. — підлещувався він.

— Прямо в яблучко, — додала вона. — Більше нічого поліціянтка не казала? Наприклад, щоб не бився за гроші?  

— Ні, цього не казала, але…  

— Але?  

— Дехто інший через два роки, у нічному клубі, дав мені неоціненний урок, — Ігор притулився до неї, вдихаючи аромат лосьйону на її шкірі. — Якщо чогось хочеш, воно буде твоїм, лише треба забажати. — Він погладжував її руку. — Той дурник-адвокат думав, що я витріщався на його машину.  

— Ти…  

— Там, я вперше тебе побачив у нічному клубі з твоїм так званим кавалером, я не знав, що поліціянтка, яка допомогла малому, Миші, і дівчина, що сподобалась мені в клубі, — це одна і та сама людина. Ти не уявляєш, наскільки я здивувався, коли сидів у тебе в кабінеті… коли побачив тебе вдруге, ти мене не впізнала. Тоді я не виглядав як раніше — два роки сильно мене змінили. Ти в ту ніч у клубі прийшла  з Рудою, знаєш, вона хотіла мене пригостити випивкою, а ти ввімкнула поліцейського, і нас із друзями прогнали. Вибач за мою подругу, вона тебе діставала.