32

  Поговоривши з матір’ю Рудої, Петренко пошкандибала до своєї машини. Зручно вмостившись на задньому сидінні, вона відірвала шматок подолу своєї сукні й обмотала ним закривавлену долоню. За п’ять годин їзди від неї, у Верхньому Броді, Софі Крісс, згорбившись від холоду, спостерігала за трактором, який розкопував могилу Симара в надії знайти бодай якусь зачіпку. Нарешті один із працівників ритуальної служби «Білий Янгол» махнув рукою, сигналізуючи, що копання завершено, і труну підняли на поверхню. За всі ці роки труна майже не зазнала пошкоджень від часу чи ґрунтових вод. У лабораторії Віктор згодом пояснить, чому деревина зберегла таку міцність, але Софі цікавив не сам ящик, а його вміст.

Коли почали підіймати кришку, повітря, що вирвалося назовні, видало специфічний звук, схожий на відкривання консервної банки — так здалося Олексію. Під час перенесення муміфікованих останків у мішок частина лівої ноги впала на землю.  

— Обережно! — вигукнула Софі.  

Віктор глянув на свого асистента, підняв висохлу кістку з землі й мовчки її оглянув. Патрульні, які прибули для забезпечення порядку, відганяли зівак і місцевих журналістів, що вели репортаж у прямому ефірі з місця, яке вважалося сенсаційним. І справді, за останні двадцять років у містечку не відбувалося нічого подібного. Навіть коли знайшли тіло в лісі, такого ажіотажу не було.

Чутки про ексгумацію прокурора через вбивство неслись Верхнім Бродом, як по радіо. Репортери підливали оливи у вогонь, розкопавши історію двадцятирічної давнини: дружина прокурора нібито втекла до столиці з коханцем, прихопивши з його сейфа купу грошей. Місцевий часопис «Новини Броду» надрукував статтю з інтерв’ю старожилів, які згадували, що в перший рік після зникнення її бачили в столиці. Хоч ніхто з пліткарів не бував у резиденції Симарів, усі говорили про величезний сейф із грішми.

Людська цікавість і схильність до перебільшень породили безліч історій про маєток посеред лісу, кожна з яких ставала дедалі химернішою залежно від фантазії оповідача. Після смерті прокурора будинок зачинили на замок, і розмови затихли. 

Дощ гучно барабанив по брезенту над розритою могилою, заглушаючи перші слова експерта. Патологоанатом пояснив, що пошкодження на гомілковій кістці виникли не під час ексгумації , а ще за життя. У свідоцтві про смерть значилося, що Симар помер від ішемічної хвороби серця, без згадок про переломи. Висновок склав попередник Віктора, який уже десять років покоїться на тому ж цвинтарі. Поліцейським, який засвідчив смерть, – Василь Кос. Як з’ясувала Софі, Кос загинув під час спецоперації «Чистий четвер», викриваючи корумпованих колег.

Гортаючи звіт патологоанатома, Софі приголомшена результатами аутопсії: травми виявилися настільки серйозними, що легше було перелічити цілі кістки. Експерт припустив, що це наїзд автомобіля — ушкодження відповідали удару бампером. Перший удар зламав ноги, наступні пошкодили ліктьові кістки, ребра й таз. Череп залишився неушкодженим. Такий масштаб травм суперечив офіційному висновку про природну смерть.

Капітан Дикий у своєму кабінеті поринув у спогади про Василя Коса, які повернули його до подій вісімнадцятирічної давнини. Тоді Кос, ще сержант, запізнився на нічне чергування. Він увійшов до відділку блідий, із брудним взуттям і тремтячими руками. Дикий допоміг йому заспокоїтися, і Кос розповів приголомшливу історію:  

«Провулок потопав у темряві, і в цій задушливій тиші бампер машини врізався в живіт чоловіка, наче молот у крихке скло. Біль вибухнув, як блискавка, роздираючи нутрощі.  Він хапав повітря, якого не було, відчуваючи, як усе всередині обірвалося. Другий удар притис його до стіни. Судини лопалися, серце гупало, намагаючись утримати життя. Чоловік лежав долілиць, кашляючи кров’ю.  

З машини почувся голос:  

— Ти віриш у Бога, нечистий, віриш-віриш, Вікторе?  

Чоловік, стогнучи, намагався піднятися на зламаних ногах, благаючи про милість.  

— Брехня! — авто рвонуло вперед, затискаючи його до стіни.  

— Ні, будь ласка, я не хотів! — прохрипів він перед смертю.»  

Дикий із Косом повернулися в той провулок, але там не було нічого. Кров на одязі Коса виявилася його власною, а тест на наркотики дав позитивний результат. Начальство зам’яло справу, перевівши Коса до іншого району. Тоді Дикий не ставив питань другу. Але тепер, через вісімнадцять років, ця історія вже не здавалася маренням. «А що, як Кос бачив убивство Симара? — думав Дикий. — Чому він погодився підробити документи про смерть прокурора? І чому я тоді не копав глибше?»

Петренко перебувала все ще на цвинтарі, дрімаючи в машині, коли її розбудив пронизливий дзвінок телефона. Глянувши на годинник — четверта пополудні. 

«Лайно» — цієї п’ятниці це слово злітало з її вуст надто часто. Облизавши пересохлі губи, вона проковтнула слину, прочистила горло й натиснула кнопку на кермі, щоб прийняти виклик. У машині пролунав голос Софі:  

— Ти ще у своєму місті?  

— Що? — скривилася Настя від різкого болю в шлунку.  

— Можеш поговорити з вдовою Коса щодо Симара?  

— Яка, в біса, вдова?  

— Ей, що за тон? — Софі зітхнула. — Просто треба навідатися до вдови Василя Коса.  

— А-а-а, — Настя нарешті зрозуміла, що йдеться про дядька. — З якого дива?  

— Я скину тобі документи на пошту. Покажи їх їй і запитай, чи знає вона нашого ексгумованого.  

— Гаразд, — буркнула Настя. Вона й так планувала відвідати тітку, щоб розпитати про ляльку Вероніки, подаровану батьком на її дев’ятиріччя. Лялька завжди здавалася їй дивною, наче ховала якусь таємницю. — Але не сьогодні, завтра. У понеділок розповім, якщо що. І, Крісс, не дзвони на вихідних, я не відповім.  

— До понеділка, — кинула Софі, завершуючи виклик.

Петренко зняла пальто й натягнула поверх сукні чорне худі, воно лягло, наче куртка. Накинувши капюшон, вона натиснула на газ. Рендж Ровер м’яко замуркотів, набираючи швидкість. У дзеркалі заднього виду промайнули сірі хрести на могилах, де подекуди виблискували скляні камінці під сонцем.