31

 Ексгумацію Віктора Симера призначили на сьоме листопада. Софі швидко домовилася з головним прокурором, і той посприяв прискоренню процесу. Але з ексгумацією отця Луки виникли труднощі: його поховали в селищі Долина, у родинному склепі, і найближчі родичі категорично виступили проти, посилаючись на релігійні переконання. Тож Крісс довелося звертатися до судді. Разом з Олексієм вона поспішно готувала документи.

«Усе надто складно в цьому місті. А коли легко?» — запитала себе Петренко, прямуючи до церкви на зустріч з отцем Андрієм. Увійшовши до храму, вона тихо сіла на лавку навпроти вівтаря. У напівтемряві пахло воском і ладаном. Настя стиснула руки, вдивляючись у розп’яття.

— Гадав, я не прийду? — прошепотіла вона, не відводячи очей від хреста. — Знаю, я суцільне розчарування. Але це моє життя, і Тобі не варто так дивитися.

Її голос тремтів, коли вона додала:
— Я жила за Твоїми законами. І що? Втратила друга — Ти украв його, подругу — Ти забрав її… — вона запнулася, відчуваючи, як невидима рука стискає горло. — Себе я не втрачу.

Настя різко підвелася.
— Давай, карай мене! Та начхати мені на все! — вигукнула вона, і її слова гучною луною відгукнулися під склепінням.

— Як так можна? Богохульство, — пробурмотіла стара жінка неподалік, хрестячись.

— Не лізьте, — огризнулася Настя, прямуючи до виходу.

Отець Андрій наздогнав її біля воріт церковного подвір’я.
— Чому не зачекала?

— Здається, твій Бос мені радий, — відповіла вона, кинувши погляд на храм.

Андрій усміхнувся.
— Мій Бос тебе дуже любить, просто ти цього ще не бачиш.

— Ага, мабуть, мені потрібні окуляри, — буркнула Настя.

Він легенько обійняв її, і вона, трохи повагавшись, обійняла його у відповідь. У цей момент підійшла пані Степанівна:
— Отче, коли повернеться отець Ігор?

— Поки не знаю, — відповів Андрій, відпускаючи Настю.

Степанівна кивнула й пішла до свого авто, де на неї чекав чоловік. Настя провела її поглядом.

— Саме через це я й хотів поговорити, — пояснив Андрій. — Валерій аж надто наполегливо розпитує про Ігоря.

Настя на мить замислилася, а потім поплескала Андрія по плечу.
«Час навідати нашого садівника», — подумала вона.
— Бувай, — кинула вона на прощання.

 За дві години, перекусивши шаурмою в ятці з вуличною їжею, поліцейська рушила на вулицю Шевченка до будинку Валерія. Під’їхавши, вона побачила пані Степанівну, яка вибігла напереріз, щоб не пустити її.

— Я лише хочу поговорити, — спокійно сказала поліцейська.

— Мій син без адвоката не розмовляє з такими, як ти, — відрізала жінка.

Настя глянула на неї, потім на будинок — одноповерховий, із доглянутим подвір’ям і акуратними клумбами. Валерій, почувши голос матері, вийшов на ґанок.

— Усе гаразд, мамо, я поговорю з нею, — сказав він, жестом запрошуючи поліцейську всередину.

У будинку Степанівна поставила на кухонний стіл дві чашки чаю і тарілку з випічкою, залишаючи їх наодинці.

— Пригощайся, — запропонував Валерій. — Булочки несолодкі: ці з м’ясом, а ці, — він указав на тарілку, — із сиром. Знаю, ти не любиш солодкого.

Вона здивовано вигнула брови, ніби не вірячи своїм вухам.

— Ігор якось обмовився, — пояснив Валерій, сідаючи навпроти. — Я чекав тебе. Думав, ти не вловиш мого натяку.

— Про що ти? — насторожилася вона.

Валерій багатозначно посміхнувся.
— Ми з тобою однакові. Грішні.

— Це не смішно, Валерію, — різко відповіла Настя.

— А я й не сміюся, — його голос став холоднішим. — Ти думаєш, я вбив Софійку? Убив свою сестру?

Жінка завмерла, передихнувши, запитала:
— Ти знав, що Софійка — твоя сестра? Звідки?

— Неправильне питання, — Валерій підвівся й обійшов стіл. — Кому вигідно, щоб це лишалося таємницею?

— Тобто ти хочеш сказати, що її смерть тобі невигідна? А як же спадок? — Настя пильно дивилася на нього.

— Спадок? — він знизав плечима. — Мені він не потрібен.

— І я маю тобі вірити? — вона похитала головою. — Твоє ДНК якось опинилося на простирадлі, яким була замотана Софійка.

— Його вкрали з теплиць, — спокійно відповів Валерій.

— Звісно, вкрали, — поліцейська саркастично посміхнулася, відпивши чаю й узявши булочку.

Валерій дістав із кишені телефон і поклав перед нею.
— Поглянь.

На екрані було фото: Настя з отцем Ігорем у неславній ситуації. Її обличчя спалахнуло.

— Ти ненормальний, — процідила вона.

Валерій розсміявся. Хлопець підійшов до вікна, прочинив його, дістав із буфета пачку сигарет, що лежала за склянками на полиці, і запалив одну. Він зробив довгу затяжку. Дим від сигарети був таким же неприємним, як і слова, що зривалися з його уст.

— І це каже людина, яка спить зі священником? Там усе чітко видно. Ти сама винна — не треба шукати той Фольксваген. Яке тобі діло до моїх справ?

— Чого ти хочеш? — вона стиснула кулаки.

Валерій підняв ногу, показуючи електронний браслет домашнього арешту.
— Позбутися цього.

— Ні, хлопче, — вона підвелася зі стільця і пішла до дверей. — Я певна, що немає підстав викривати нас з Ігорем у такий жахливий спосіб, але я не зраджу своїм принципам. Ти прогадав. Я не захищатиму вбивцю.

— Я не вбивав її, зрозуміло? — Валерій раптово посерйознішав. — Знайди, хто це зробив. Якщо тобі байдуже на себе, подумай про священника.

Про Ігоря вона надто багато думала — цього Петренко не могла сказати вголос, але це не полишало її.

— Я вистежу вбивцю, ким би він не був, і він відповість за все. Немає прощення тим, хто чинить таке з дитиною. Це все, що тобі потрібно знати, — промовила вона, зупинившись у дверях.

— Домовилися, — Валерій кивнув, зачиняючи за нею двері.

Ідучи до «Рендж Ровера», вона почула Степанівну. Жінка, біжучи навздогін, гукала, щоб поліцейська зупинилася.

— Ти йому нічого не сказала про матір? — Степанівна вхопилася за край куртки на її руці.