29

  «Пріус» зупинився біля теплиць, оточених вологим осіннім лісом. Петренко вискочила з машини, одразу як двері клацнули, сигналізуючи про розблокування. Вона підійшла до Крісс і різко випалила:  
— Який, до біса, свідок? З липня — жодної зачіпки, і раптом таке!  

— Стривай, — спокійно відказала Софі, поправляючи шарф на своїй шиї. — Це ж ти вчора усі мені вуха продзижчала, що він причетний. Що змінилося?  

Вона ступила ближче, принюхавшись:  

— Ти що, зранку пила? Захищаєш Валерія, бо похмелилася з самого рання. 

— Випила, ну й що? — огризнулася Настя, відступивши крок назад.  — Може, у мене життя таке?  

Вона зачепилася за гілку та мало не впала, тихо вилаявшись.  

— Лейтенанте Крісс! — волав один із поліцейських, махаючи в бік третьої теплиці.  

  Поліціянтки миттю рушили до нього. У теплиці густий запах добрив і вологої землі різко вдарив у ніс. Віктор у білому захисному костюмі й масці  з своїми помічниками прискіпливо оглядали кожний сантиметр оранжереї як тільки він побачив своїх колег експерт вказав на грядку:  

— Софі, глянь.  
На грядці була розкопана яма, глибиною приблизно пів метра. У ній лежав пакунок із грубої мішковини, злегка зіпсований вологою та хімікатами.  

«Тільки не це…» — подумала Петренко, відчуваючи, як серце підступило до горла. Віктор обережно витягав згорток, схожий на загорнуте немовля. Поліцейські пильно вдивлялися.  

— Це не те, що ви подумали, — сказав експерт, ніби вчитувався в їхні думки. Він розгорнув мішковину — всередині лежала лялька.

— Лялька, — видихнула Софі з полегшенням.  

Петренко вибігла з теплиці, відчуваючи, як груди стискаються від напруги. «Хтось із нами грається», — подумала вона, згадуючи, де бачила схожу ляльку.  

— Усе гаразд? — Олексій побіг за нею. — Ти в порядку?  

— Ага, — пробурмотіла Настя, глянувши на ліс. Голі дерева гойдалися під поривами вітру, лише хвойні гілки зберігали зелень. Вона глибоко дихала, подумки рахуючи до десяти, щоб заспокоїтися. «Ця лялька… Я її точно бачила», — крутилося в голові.  

Софі вийшла слідом і сказала:  

— Поїхали до відділку на допит Валерія. Тут нічого більше ловити, хлопці впораються і без нас.

— Гаразд, — кивнула зблідла жінка та пішла за Софі до її «Міні Купера».  

У відділку Валерія завели до тісної кімнати з двома стільцями, столом і тьмяним світлом лампи. Крісс принесла чай і зняла з нього наручники:  

— Випий, заспокойся. Ми лише хочемо поговорити. — Вона присіла навпроти.  

— Ми дещо знайшли в твоїй оранжереї, — продовжила слідча дістаючи телефон показуючи на фото ляльки. — Що це?  

— Я… я не знаю, — затинаючись, відповів хлопець.  

— Послухай, Валерію, це якісь ритуали? Чим ти займався в теплицях?  

До кімнати увійшов Олексій і щось прошепотів Софі на вухо. Вона кивнула й вийшла в коридор за ним.

— Що там? — запитала Софі.  

— Знайшли ніж, загорнутий у поліетиленовий пакет. На лезі засохлі коричневі плями, схоже на кров. Віктор відправив на попередній аналіз, — відповів Олексій.  

— Добре, — подумавши, Софі розпорядилася відвести Валерія до камери для арештантів. Це тісна кімната з ліжком, маленьким заґратованим вікном і броньованими дверима, схожа на старий сейф.  

Зазвичай підозрюваних одразу везли до обласного СІЗО, але цього разу капітан Дикий розпорядився залишити хлопця у місцевій камері. Валерій виявився тихим, добрим, знайомим усім у відділку, а його матір, порядну жінку, поважали в місті. Дикий вважав, що поспішне транспортування може зашкодити хлопцеві, поки його вину не підтверджено він залишався у відділку.

 Віктор тим часом знайшов на стелажі в оранжереї сліди крові, замасковані хлоркою. Зібравши зразки, він повернувся до лабораторії. Попередній тест із люмінолом підтвердив наявність крові, і зібрані зразки відправили на експрес-аналіз ДНК. Через кілька годин прийшли перші результати: кров на ножі збігається з ДНК Катерини Симер, яка зникла безвісти 23 червня 2005 року.  

Коли помічник Віктора побачив на моніторі другий збіг, він здивовано вигукнув:  

— Вікторе! Кров на простирадлі, яким обгорнули жертву з лісу, вказує на спорідненість із Катериною. Цей чоловік — її син.  

— Зрозумів, — відповів Віктор, відкриваючи базу старих справ. — Катерина Симер, зникла 23 червня 2005року. Двадцять років тому… Шукай, чи вона народжувала.  

Він гортав дані. — Ні, офіційно дитини немає. Віктор вибіг із лабораторії до кабінету Крісс. Дізнавшись новину, Софі наказала Олексію привести Валерія назад на допит. Вона почала заново: як часто він бачився з дівчинкою Софійкою Якуб, які в них стосунки, чи чув він про Катерину Симер.

— Я не знаю жодної Катерини, — твердо відповів Валерій.  

— Це логічно, — не стримався Олексій. — Йому тоді заледве виповнилося три роки.

«Безвідмовна хоробрість — важлива риса для поліцейського, — подумала Софі, глянувши на Олексія, — але така зухвалість…» 

 Валерій злегка всміхнувся, помітивши, як поліціянтка напружилася. Вона опанувала себе й продовжила:  

— Ми знайшли на стелажі краплі крові Софійки Якуб. Ти ретельно вимив усе в оранжереї хлоркою.  

— Осінні роботи, — спокійно відповів садівник — Грибок виводив. Хлорка добре справляється.  

— Хлоркою? — перепитала Софі. — А камінь біля стелажів, яким ти виклав доріжку, — того ж типу, що й той, яким завдали смертельного удару дитині.  

Валерій встав, сперся руками на стіл:  

— Ви думаєте, я заманив Софійку до теплиці, розтрощив їй череп і холоднокровно вбив? А потім відвіз у ліс, повернувся й усе відмив? — Він сів, тримаючись за голову. — Ви ж не вірите, що я такий дурень. Люмінол виявить кров навіть після хлорки. Ви знайшли пару крапель і думаєте, що розкрили справу?  

Петренко грюкнула по дверях, що Олексій аж підскочив на місці.  

— Поглянь, що там, — наказала Софі.