28

 Рівно о восьмій вечора лейтенантка Софі Крісс увійшла до пабу, як просила пані мер. «Що їй від мене треба? Чому мерія раптом зацікавилася мною?» — думала Софі, оглядаючи напівтемний зал із потертими дерев’яними столами й запахом добротного віскі. Барменка Ліля поставила перед нею келих червоного вина, але Софі відмовилася легким жестом. 

— Чого добру пропадати? Мерія ж оплачує! — усміхнулася Ліля й одним ковтком спорожнила келих. «Мерія оплачує? Що це означає?» — подумала Софі. Вона оглянула зал пабу і зрозуміла, що єдина відвідувачка. Інакше й не могло бути, адже, коли Софі увійшла, барменка зачинила двері, і перевернула вивіску на «Зачинено».

 Пані мер, Анна, увійшла в паб через задній вихід закладу, її підбори гучно цокали по дерев’яній підлозі. 

— Вітаю, пані Софі! Ви справжня зірка нашого міста, — сказала вона, сяючи усмішкою.

Софі зніяковіла й лише похитала головою. Анна жестом попросила Лілі принести чай і продовжила:

— Ваш батько, мабуть, пишається такою донькою.

 Ліля подала жінкам чай і відійшла до сусіднього столика. Вона прибрала бляшанку з-під газованого напою й почала натирати стіл, який і без того був чистим. Мер надпила чай із білої філіжанки і скривилася, відставивши її. « Треба ж таки мій чай їй не подобається? — думала Ліля. — А в молодості ми дуднили бадюру з одного баняка, і нічого, були щасливі. А тепер он яка стала!»  

— Я говорила з капітаном Диким, — почала мер, понизивши голос. — Він сказав, що ви працюєте з новенькою, з Петренко. Хто вона така? Що винюхує?

Софі напружилася. «Що Петренко накоїла? Чому мер так цікавиться?»

Анна нахилилася ближче, її тон став серйознішим: — У нас скоро угода з інвесторами. Шахта — єдине, що тримає це місто на плаву. Але вашу Петренко бачили там тиждень тому: брала проби ґрунту, розпитувала місцевих. Охорона доповіла. Я боюся, що її могли прислати, щоб зірвати контракт. Якщо ми втратимо інвесторів, місто загине.

— І що ви хочете? — нарешті запитала Софі, не до кінця розуміючи, що відбувається в цьому пабі.  

Анна ледь торкнулася філіжанки, ніби вагаючись, і заговорила тихіше, майже по-дружньому:

— Софі, я лише прошу допомогти мені та нашому містечку. Я чула, що її прислав генерал Кос.  

«Що тому старому треба від мого міста?» — подумала мер.  
— Я також таке чула, — обережно підтвердила Софі.  

Мер підвелася, дістала купюру в п’ятсот гривень, поклала її на стіл і промовила до Софі:  

— Якщо Петренко розпитуватиме про шахту чи контракт, я б попросила, щоб ти мені повідомила. Боюся, що наші вороги можуть зашкодити нашому спокійному, чудовому містечку. Це наш дім, Софі, твій і мій, а не її. Вона може його зруйнувати.  

Поліціянтка кивнула, хоча сумніви гризли її зсередини. Мер покинула паб, а Софі допила чай, кинувши погляд на Лілію. Та, здається, чула подібні розмови не вперше. «Відколи це мерія командує поліцією, як прислугою?» — подумала вона, виходячи в холодну ніч.

   В цей час Анастасія Петренко сиділа у своєму авто на Садовій, дивлячись на темні вікна будинку. Він здавався їй надто великим і порожнім. У руці вона тримала телефон із повідомленням від Ігоря: «Приїдеш до мене?» Настя вагалася. Щось у душі шепотіло: «Не їдь. У тебе ще є робота. Щось не так.» Вероніка не відповідала на сотні її дзвінків — такого ніколи не було. Батько казав, що сестра зв’язувалася з тіткою, але чому тоді вона не дзвонить їй? Це питання мучило її вже котрий день.  

Вона набрала номер сестри, але у відповідь почула вже знайомий голос оператора: «Після сигналу залиште повідомлення». Сльози навернулися на очі, і Настя закричала в слухавку:

— Чому ти не відповідаєш? Чого ігноруєш? Я ж маю тобі стільки розповісти…

Вона зітхнула, опустивши голос до шепоту:

— А що, якщо психологиня Ірина має рацію? Що, якщо я скривдила його? Боже, як я могла… Він був у скрутній ситуації. Знаєш, психологиня каже, що мої проблеми через мої гріхи, через те, що я з ним. Якщо подумати, він мав дівчину. Він із нею зустрічався, принаймні вона в нього закохана. Вони, здається, вчилися разом чи щось таке, я вже не пам’ятаю. Але та «школярка»одного разу говорила зі мною, розповідала, що в них усе добре, поки не з’явилася я. Знаєш, скільки я думала про те, що якби тоді, чотирнадцятого, я не побігла за ним, і він утік від поліції, можливо, він би щасливо жив з нею. Що, якби ми не зустрілися…

Телефон просигналив — час повідомлення закінчився. Настя набрала номер знову, оператор повторив усе спочатку, пролунав сигнал, і вона продовжила:  

— Я зрозуміла одне — мати правду казала, я не мала бачитись з ним, все з самого початку не правильно: в той день я сама обрала не йти на свої заручини, а піти на поліцейський рейд — це помилка, розумієш. Я зруйнувала життя двом людям… Ні, одній людині — йому. Я егоїстка і заслуговую на це. Ти розумієш, сестричко? Якби я могла все повернути назад, я б… нічого не змінила… ось яка я. Ігор у Франції… і хоче, щоб я приїхала до нього, щоб ми почали все спочатку. Але… я не можу. Щось мені підказує, що я маю лишатись тут, у цьому клятому Броді.  

Настя на мить затихла, задумавшись, поправила волосся, поглянула в дзеркало в салоні машини та продовжила:  

— Якщо можна б повернутися в день нашої першої зустрічі, — вона злякалася від розуміння того, що хоче сказати — я б нічого не змінила. Це неправильно? Скажи мені. Це повне божевілля, але… я б нічого не міняла.  

  Раптом у вікно постукали. Настя здригнулася, витерла сльози й побачила Софі.

— Треба поговорити, —  Софі жестом показувала  Насті опустити вікно у машині.

— Чого тобі?  

— Повечеряємо, — вона кивнула на пакети з їжею з місцевого ресторану.  

— Гаразд, — відповіла жінка, виходячи з машини. — Зайдімо в будинок.  

Софі принесла курку в гострому соусі, місцевий знаменитий супчик і десерт, але Настя навіть не глянула на тістечка, тож Софі з’їла їх одним махом. Жінки сиділи за столом на кухні. Софі заговорила першою про вбивство дівчинки в лісі: