27

   … Жовтень добігав кінця, і в повітрі вже відчувалися перші заморозки. Нічна температура впала нижче нуля, а в будинку Петренко стало нестерпно холодно — ніби весь дім перетворився на величезний холодильник. Настя знала, що пора вмикати обігрівач, але сама не могла з цим справитись. Холод цих стін пронизував не лише тіло, а й душу, і вона розуміла: уже другий місяць у цьому місті, а відповідей — ні про сестру, ні про вбивцю дівчинки — досі немає. У холодній кімнаті відчай охоплював її дедалі сильніше.

   Майстер, на прізвище Сач, якого викликала Петренко, прийшов одразу після її дзвінка.  

— Пані слідча, — почав він, перевіряючи котел.  

— Настя, просто Настя, — поправила вона.  

— Ох, ні, — він глянув на неї, вагаючись, — пані Насте, минуле навчило: коли слідчий називає себе по імені в розмові з такими, як я, чекай біди. Я вже мав свою частку неприємностей і не хочу повтору, — у його погляді промайнула іронія. — Назвеш копа на ім’я, а потім звинуватять у непошані до правоохоронців. Дякую, вже проходив це не раз.

Жінка заварила каву і поставила на стіл тарілку з канапками.

— Пане Сачу, — покликала вона до столу.  

Ошелешений чоловік не знав, як реагувати.  

— Невже я так вас лякаю, що ви навіть не пообідаєте після роботи? — запитала вона з легкою усмішкою.  

Він присів, усе ще насторожений. Настя збентежилась від його поведінки. «Що мала зробити поліція з людиною, щоб він так боявся?» — міркувала вона, але запитати прямо, за що він сидів, здавалося нечемним. Цікавість, усе ж таки, перемогла, і вона не втрималась:  

— За що вас... засудили?  

Чоловік опустив плечі, ніби соромлячись за минуле перед своїми дітьми, і почав розповідати:  

— Стаття 173 КК, і це ще добре, що не 153 пришили. Якби не камера спостереження, яка довела, що я не міг бути у двох місцях одночасно, мені б кінець.  

— Секундочку, 173 — це за домашнє насильство, а 153... — почала Настя.  

— А 153 — сексуальне насильство, — чоловік ледь проковтнув шматок хліба та запив кавою. — Коли батько дівчини — прокурор міста, це має значення. Мені було двадцять, я зустрічався з дівчиною. Після двох місяців наших стосунків ми з’їхалися. Знаєте, як це — щоб зрозуміти, чи готові до спільного життя. Але двадцять два роки тому люди в цьому місті жили плітками. Хтось із її подруг розпустив чутки, що ми жили разом без шлюбу, і мене звинуватили, ніби я її примусив. Її батько, відомий прокурор, не міг змиритися з ударом по своїй репутації.  

У цьому містечку, де кожен знав кожного, чутки ширилися зі швидкістю світла. Мене одразу забрали в поліцейський бус. Тільки потім почали розбиратися, чи це правда. Якби не моя подруга, — він тепло згадав її, — моя нинішня дружина, яка знайшла адвоката й витягла мене з того болота, мене б, мабуть, уже не було серед живих. Ви ж знаєте, як у тюрмі ставляться до тих, кого звинувачують у зґвалтуванні.

— А прокурора і тих хто це зробив із вами притягли до відповідальності за наклеп? — запитала Настя.  

Він гірко всміхнувся:  

— У нас? Добре, що хоч живим вийшов. Не вбили у відділку — і то слава Богу. А дівчина? Вона змінила прізвище, і покинула місто. Її батько подбав, щоб усе затихло, але шість місяців у СІЗО з клеймом насильника тяжко відмити.  

Запанувала тиша.  

Чоловік подякував за каву та пішов, а Настя залишилася на самоті, дивлячись у вікно. Квіти на клумбі пов’яли від морозу. «Скоро зима, — міркувала вона. — А я досі не знаю, що сталося з сестрою в цьому місті, і, що вона тут шукала, стільки часу я тут, а відповідей так і не знайшла. Чому сестра не відповідає на мої дзвінки?»  

Ідучи до свого «Рендж Ровера», Петренко кинула краєм ока в сторону клумби, «Треба прибрати це бадилля», — вирішила вона, плануючи справи.

   Дорогою до відділку Петренко зупинилася, щоб поглянути на шахту, що виднілася вдалечині. «Результати аналізу ґрунту та води — коли ж вони нарешті будуть? — роздумувала вона. — Хрещений обіцяв, що на днях, а вже тиждень минув, як я відправила зразки». Осінній туман стелився містом, затягуючи все й усіх своєю пеленою. Дні ставали похмурими та короткими. Люди перетворювалися на мовчазні статуї, що ніби пливли в сірості. Та сірість гнітила, виснажуючи душі й тіла.

  ДТП на Центральній вулиці за участю пані мер, її червоного порше та нещасної дворової собаки змусило пані Анну неабияк хвилюватися. Але це хвилювання не могло зрівнятися з тим, що викликала в неї новоприбула поліцейська. «Вона лише другий місяць тут, а досліджує все, наче шериф цього міста», — ця думка не полишала пані мер.

Капітан Дикий сидів у своєму кабінеті, коли з мерії подзвонили. Після розмови з мерією він викликав до себе Крісс.

— Софі, доню, — капітан ніколи не називав її донькою на роботі, тут вона лейтенантка.«Щось сталося», — подумала поліцейська.

Донька сиділа в кріслі навпроти батька й здогадувалася, що розмова може стосуватися її майбутньої дитини. Але батько заговорив про інше, і в неї відлягло від серця — вона воліла не думати про дитину, уявляючи, що її не існує.

— Телефонували з мерії, — він несвідомо взявся за свій мобільник. — Пані мер хоче з тобою поговорити.

— Зі мною? — здивовано вигукнула вона — А я їй нащо здалася?

— Спокійно, Софі, — капітан зітхнув. — З ними треба поводитися чемно, інакше місто скоротить нам фінансування на наступний рік. І що я тоді робитиму з відділком? Чим виплачуватиму зарплати людям?

Покидаючи кабінет начальника поліції, Софі наблизилася до столу Анастасії Петренко. Поглянувши на її ноутбук, вона побачила, що заставка на екрані видалася їй знайомою. «Десь я вже бачила цей спортзал», — подумала вона.  

— Цікавість — перші сходинки до пекла, — сказала Петренко, закриваючи ноутбук з-за спини Софі. — Лейтенанте, ти щось хотіла?  

— Вибач. Настю і ти, Олексію, — вона поглянула на своїх колег, — ходімо до мого кабінету.  

Настя та Олексій попрямували до кабінету Крісс. По дорозі біля автомата з кавою та снеками вони прихопили трохи їжі. Останні дні в них усіх трьох із харчуванням все кепсько. Софі нудило, вона постійно ходила роздратована. З Настею просто і зрозуміло — вона злилася на Ігоря. «Негідник!» — вигукнула вголос. Колеги здивовано поглянули на неї, не розуміючи, що сталося.