26

— Пані Анастасіє, старший сержант Петренко. Я — лікарка Ткач. Борис телефонував мені щодо вас. Присядьте, будь ласка. Ви добре себе почуваєте? Для розмови важливо, щоб я зрозуміла, що ви відчуваєте, чи розумієте, де ви зараз, чи є у вас якісь питання або тривоги на цей момент.

— Звісно, давайте, поговоримо. «Нічого мені робити, у мене безліч вільного часу, справа тринадцять п’ятдесят три сама розкриється, вбивця сам зараз прийде з повинною», — подумала Настя, сидячи в кріслі в кабінеті номер 17, на дверях якого було написано: «Психотерапевт Ткач Ірина Сергіївна».

— Як ви почуваєтеся?  

— Я почуваюся досить добре. Хоча мені не подобається, як тут пахне. Тут пахне якимись млосними солодкуватими квітами. Не люблю солодких ароматів, я люблю запах дощу та скошеної трави.

— Розумію, — психологиня винесла вазу з квітами та прочинила вікно, щоб впустити свіже повітря. — Борис просив мене поговорити…

Настя перервала психологиню, усміхнувшись:  

— Лікар Тихий вважає, що я залежна від цих ліків?

— А це не так?  

— Ні, у мене лише час від часу болить коліно, — вона продовжувала сміятися.  

— Що вас так розвеселило?  

— Людина, залежна від психоактивних речовин, має визнавати, що вона залежна — такий парадокс. Але, докторе, це не про мене. Я добре знаю, як відрізнити наркомана від людини, яка страждає від болю та хоче його позбутися. «Малий поганець, трясця його матері», — вилаялася собі під носом поліціянтка згадавши як Ігор забрав її таблетки.

— Коли це сталося з вами? — психологиня поглядом дала зрозуміти, що йдеться про пошкоджене коліно.  

— Навесні. Пройшло уже як пів року від аварії, а біль і надалі не вщухає.  — Настя потерла коліно. — Так, поставте свій автограф на дозволі, щоб ляси точити.

— Гаразд, я підпишу довідку, але за умови: ви приходитимете до мене на психотерапію раз на тиждень, щосуботи. Вам так буде зручно? І кожні два тижні ми переглядатимемо, чи є потреба продовжувати лікування болю в коліні.  

— Але сьогодні ви пропишете мені ліки?  

— Так.

Пацієнтка встала з крісла:  

— Домовилися.  

Психологиня віддала рецепт і намагалася ще щось сказати, але дзвінок на телефоні Насті її перервав.  

— Докторе, мені пора, робота. Дякую, — вона помахала рецептом і вибігла з кабінету, одразу попрямувавши до аптеки.

 Ковтнувши одну таблетку, вона відчула полегшення: біль відступав, а разом із ним зникало роздратування. У машині Настя поглянула на телефон: був один пропущений дзвінок від Ігоря. Кинувши телефон на сидіння, жінка поїхала до відділку.

    У відділку панувала спокійна робоча атмосфера. Відколи Петренко витягла Софі з того болота, ставлення до неї змінилося: ніхто навіть не глянув на неї косо. Вона сиділа перед дошкою розслідування в кабінеті слідчої Крісс і не могла зрозуміти, що пов’язує сімнадцятирічну дівчинку, найманого вбивцю, бабусю Софійки та отця Луку. Хто найняв аж двох людей, щоб вони побили бабусю дитини? Вона дивилася на фото дівчинки: «Хто це з тобою зробив, бідне дитя?» — запитувала себе Петренко.

До кабінету зайшов Олексій і сказав, що Віктор Сергійович хоче її бачити, і вона помчала в лабораторію судмедекспертизи.

— Анастасіє, вітаю.  

— Доброго дня, Сергійовичу.

— Щодо тих каменів, які ви принесли зранку, я зробив аналіз. Одним словом, це камені однієї породи та складу, з однієї ж копальні. Не підкажете, де ви їх знайшли?  

— Поки ні, вибачте, пане старший офіцере. Це лише шматок твердої гірської породи, я не хочу, щоб невинну людину переслідували лише тому, що на її подвір’ї є такий камінь, як з місця злочину. — Вона взяла документи з аналізу експерта і, виходячи, лише кинула: — Дякую.

  Жінка повернулася до свого робочого столу, сіла перед ноутбуком і подумала: «Треба змінити заставку на екрані». Вона зайшла в меню, натиснула «змінити» і вдивлялася в картинку. Змінити фотографію  руки не підіймались  — їй подобалася ця світлина їх двох на рингу. Ігор, покинувши бої, почав тренувати дітей. Спочатку він працював помічником тренера, переймаючи досвід свого наставника, а останній рік уже сам працював тренером, не полишаючи роботи в барі, щоб заробити на свій спортзал. Фото було гарне: вона перемогла в тому бою, правий хук нокаутував Ігоря (малоймовірно, але вона раділа перемозі, тож Ігор дозволив їй відчути цей тріумф).

 
— Сержанте, — слова Олексія вирвали Настю зі спогадів.  

— А, так, що таке?  

— Що там у лабораторії сказали?  

— Камінь, — вона піднялася з-за столу, схопила ноутбук. — Олесь, ідеш?  

— Куди? — запитав хлопець, не розуміючи, що від нього хоче Петренко.  

— Справа Софійки Якуб. Я хочу допитати декого.  

— Допитати? Кого?  

— Поїхали, усе по дорозі розкажу, — кинула вона вже на виході з відділку.

За двадцять хвилин, на виїзді з міста, Олексій запитав:  

— Ми прямуємо до теплиць?  

Але Петренко була в задумі й пропустила повз вуха.  

— Що, друже? Ти щось казав?  

— Кажу, куди ми?  

— До парників, на дачу.  

— Чию дачу?  

— Сина Степанівни, — почала пояснювати вона. — Вони знали дівчинку. Степанівна працювала в отця Луки, дядька дівчинки. Я знайшла подібний камінь, яким було вбито дитину, — чорний сланцевий камінь.

— Але… — пояснення колеги спантеличили Олексія.  

— Що, якщо той Валерик був закоханий у Софійку, а вона йому відмовила?  

— Ні, це неможливо.  

— Чому?  

— Ну, він… — Олексій завагався.  

— Та не відсталий він у розвитку, це все нісенітниці. Так, він трохи заїкається, коли хвилюється, але загалом цілком звичайний хлопець.

Вона поглянула на молодшого сержанта, який сидів у її машині з виглядом, наче побачив привида.