24-25

24

     За ці двадцять чотири години Ігор ніби побував у двох частинах «Божественної комедії», відчувши одночасно пекло та чистилище. Лежачи серед стелажів ароматних рослин, він вдихав запах її шкіри й згадував, як усе починалося. Той важкий день здавався нескінченним. Після розмови з генералом Ігор поспішив до відділку. Відчиняючи двері до кабінету начальника поліції міста, він розумів, Миронович може розлютитися і вигнати його миттєво, проте священник мав вивести на чисту воду Софі. Спершу Дикий хотів накинутися на отця, однак скандалити перед підлеглими йому зовсім не пасувало. Він стиснув кулак і почав слухати:

 — Усе зовсім не так. — твердо почав Ігор. 

Капітан хотів суперечити, але священник продовжив: 

— Тарасе Мироновичу, вислухайте мене, будь ласка, — він говорив повільно, виважено. — Я не розумію, чому ваша донька сказала, що батько її дитини — я.  

— Є три ймовірності: моя донька – брехуха, або вона божевільна, або каже правду. — капітан налив собі склянку води, і випив одним махом. — То хто вона, отче?  

— Я не торкався вашої доньки, — відповів Ігор сідаючи в крісло напроти капітана — Я готовий пройти всі тести, які потрібні, аби довести свої слова. Хоч нині — на поліграф чи ДНК, я готовий прямо зараз. Заради Бога, почуйте мене, мені нема чого приховувати, у мене й на думці не майнуло мати близькість з Софі.
Його тон свідчив: навіть якби Софі була єдиною жінкою на планеті, він би ніколи не звернув на неї увагу. 

  Вислухавши священника, капітан засумнівався в словах доньки. Він ніколи не бачив, щоб злочинець приходив сам здаватися та ще й пропонував пройти поліграф, аби довести свою невинуватість. Капітан сидів мовчки кілька хвилин, а потім підвівся з крісла, поглянув на Ігоря — його погляд промовляв: «Забирайся!». 

   Після розмови зі священником капітан подзвонив дочці, і та під натиском  зізналася, що обмовила отця. Софі хотіла зробити аборт, а мати наполегливо відмовляла і вона таким чином намагалась виправдатись, усвідомлюючи, що мати не посміє скандалити зі священником. Дикий сидів за столом у кабінеті, опустивши голову, дорікаючи собі, що не справився з вихованням власної дитини. Він давав собі справу що допустив те яка вона стала : жахливою егоїсткою без принципів та моралі яка готова обмовити невинну людину лиш би не нести відповідальність за свої вчинки.

25

 Сьогодні як ніколи тихо — місто замовкло, а небо віддзеркалювало мільйони крихітних кришталиків, що прокладали Ігорю дорогу до неї. Ніч тепла, перші тижні жовтня дарували останні подихи літа. Старе «Пежо» блукало кварталами, а водій імпульсивно набирав номер, але телефон щоразу відповідав: «Поза зоною». Під’їхавши до теплиць, Ігор зупинив машину здалеку, щоб не видати себе звуком мотора. Він знав: щойно Настя його зобачить, вона знову втече. Крадькома наблизившись до скляного будиночка, він угледів рух біля парника, який наповнив його надією.    

   Вона вмивалася теплою водою, нагрітою сонцем протягом дня, із бочки, що слугувала для поливу розсади. Місяць огортав її витончене тіло своїм світлом, підкреслюючи кожен вигин. Краплі води стікали по її спині, гілочки м’яти та меліси заміняли їй губку для тіла – змиваючи жахи пережитих подій. Ігор сам не знав, чому вона його вабила — без прикрас, із незграбно заплетеним волоссям у косу чи хвіст. Непокірні пасма, які йому доводилося поправляти, закладаючи за вухо, лише додавали їй шарму. Вперше вони були разом після його слів: «Ти жахливо виглядаєш». Можливо, саме в цій природності, у її слабкості та вразливості, крилася причина, чому вона розпалювала його кров — у такі моменти кохана казалась справжньою, його тендітною дівчинкою.

  Посеред лісу чоловік проклинав той день, коли погодився приїхати до міста Верхній Брід.  «Лихий мене зпутав» - лаяв він себе. Якби він знав, що все так обернеться, одразу відмовився б від усього: цей світ не вартий її сліз. Жінка накинула сорочку, ніби ховаючись від погляду зірок і холоду, що викликав дрижаки на її шкірі. Тепло оранжереї не могло зупинити тремтіння.    

  Ледь-ледь вона заснула, він зайшов усередину і ліг поруч, обіймаючи її та вдихаючи запах її волосся — м’яти, і невідомих йому квітів. Дрімота огортала його, а кожен її вдих і видих заспокоював. Кохана спала міцно на його грудях, жар її тіла та аромат пряних трав бентежив його розум. Ігор дивився, як тіні від рослин на стелажах під сяйвом місяця гойдалися на її обличчі. Він мріяв стати цією тінню, граючись і торкаючись личка цієї жінки, але знав — як тільки вона прокинеться, вся чарівність ночі зникне.    

   Рано-вранці, коли перші промені сонця заглянули крізь скляну стелю теплиці, Ігорю надійшло повідомлення від генерала: «Синку, є робота, приїжджай, дружині не кажи». Він поцілував руку, яка його обіймала: «Вибач, крихітко. Я кохаю тебе», — прошепотів і укутав кохану своєю курткою. Схід сонця показався таким же прекрасним, як жінка, що спала серед лаванди та павловнії — Адамова дерева. Ігор розблокував свій смартфон і написав: «Виїжджаю». Двері, що зачинилися, видали тихий скрип. Настя, прокинувшись, схопила пістолет і направила його в бік дверей: «Вітер», — подумала вона.

 
   Взувшись в кросівки, жінка лише зараз побачила його куртку.  Вітрівка — подарунок її матері на день народження. Вона й досі не розуміла, чому мати подарувала йому цю куртку, адже роками вони майже не спілкувалися. Настя кинулася до своєї косухи, шукаючи баночку з ліками. Витягнувши її з кишені, вона поспішно відкрила її, але банка виявилася порожньою. «Та наче мала ще на місяць », — подумала вона. «Бешкетник! — вигукнула вона. — Малий шибеник, попадешся мені ще на очі, я тебе…» — її слова обірвалися позіханням.

   Одягнувши косуху, і сховавши пістолет за ремінь, як це зазвичай робила на службі, вона вийшла з теплиці. Пройшовши кілька кроків,  Настя зупинилася, пробурмотіла собі «слабачка» і повернулася, щоб забрати куртку.
Ранок у лісі видався прохолодним з легким туманом над землею. Завівши двигун автівки, вона відчула, що обігрівач, як і раніше, не працює. Жінка вже як місяць не знаходила часу, щоби його відремонтувати, а відтоді, як Ігор поїхав до цього міста, він не брав її машини й, звісно, не полагодив. Зціпивши зуби від холоду, вона поглядала на куртку, що лежала на сусідньому сидінні. «Нічого не станеться, якщо я її вдягну, — переконувала себе вона. — Це ж просто річ».