22-23

22

 Лікарня Святого Пантелеймона.

— Після операції на мозку я два дні була непритомна. Досі не можу поворухнути головою — через субарахноїдальний крововилив. Але за десять днів я зробила великий прогрес, декому потрібні роки, щоб відновитися, — Софі поправила ковдру, укривши ноги. — Чому ти тут, подруго? Ти ж не просто так прийшла.  

— Прийшла тебе побачити, — Настя поклала букет у вазу, і усміхнулася жінці.  

— Це мило. Лікарка каже, що в той злощасний понеділок я вдруге народилася. Якби я не послизнулася на тому болоті, і не потрапила до лікарні, можливо померла б від тромбу, — Софі засміялася. — Щасливиця я по життю!  

До палати увійшла лікарка, старша жінка років під шістдесят, білявка, але це не її природний колір — корені волосся вже потребували фарбування. Її білосніжна усмішка засяяла на усю палату, але строгий погляд підкреслював її авторитет.  

— Як почуваєшся, племіннице? — вона взяла картку пацієнтки та поглянула на останні аналізи, які щойно надійшли з лабораторії.  

Софі невимушено посміхнулась і  відповіла, що все добре. Лікарка кинула погляд на її гостю:  

— Ви напарниця цієї непосиди?  

Поліціянтка кивнула, підтверджуючи : — Анастасія Петренко.— представилась жінка.

— Олександра Дмитрівна головний лікар і заодно тітка нашої Софі — жіночка з любов’ю поглянула на племінницю у лікарняному ліжку.

— Ніякої роботи, зрозуміло? Її зараз не можна обтяжувати, вона має подбати про себе та дитинку, — наполягала лікарка, дивлячись на колегу небоги, а тоді повернулася до Софі:  

— Будь чемна, відпочивай, тепер ти не одна, — додала вона суворо.  

Тільки но лікарка покинула палату, Настя запитала:  

— Тебе можна привітати?  

Софі ледь кивнула, підтверджуючи.  

— Хто? Хлопчик чи дівчинка?  

— Не знаю, лише шостий тиждень, — тихо відповіла жінка.  

— Вітаю! Це прекрасно.  

— Нема з чим. Я не хочу народжувати, — мовила вона, відвівши погляд.  

Поліціянтка розгубилася і забула, про що збиралася говорити. Вона присіла на ліжко поруч і взяла подругу за руку:  

— Крісс, не роби цього! — вона стиснула її руку сильніше. — Ти розумієш, що це вбивство? — Настя сама не розуміла, чому так відреагувала. — Батько дитини що каже?  

— У моєї дитини немає батька. Це не твоя справа, тож не втручайся, — різко відповіла подруга. — Розказуй, чого насправді прийшла.  

— Вибач, я не хотіла. Я тут, бо дещо дізналася у справі дівчинки з лісу. Ми з Олексієм їздили в колонію до нападника на бабусю дитини, і він розповів… точніше, вистукав.  

— Що, вистукав?! Як це? — Софі засміялася, її настрій трохи покращився.  

— Послухай, — Настя дістала телефон із кишені куртки та ввімкнула запис. — Що ти тут чуєш?  

На відеозаписі лунали голоси Олексія, самої Петренко та наглядача колонії.  

— І що я маю почути? Ви з наглядачем колонії, — знизала плечима Софі.  

— Послухай ще раз уважно.  

Поліціянтка увімкнула запис повторно.  

— Він стукає наручником  до бильця ліжка, — зауважила Софі.  

— Отож-бо, не просто стукає, а говорить. Я одразу не збагнула, що це означає, але Олексій, дізнавшись про минуле нападника, розшифрував — це азбука Морзе, — вона витягла листок із кишені джинсів і подала колезі. — Поглянь.  

На листку — розшифровка:  

( Слово «УБИВЦЯ» в азбуці Морзе закодовано так:  

- У: ..-  

- Б: -...  

- И: ..  

- В: .--  

- Ц: -.-.  

- Я: .- .-..  

Отже, у Морзе: ..- -... .. .-- -.-. .- .-..)  

Софі розглядала шматок паперу і не могла повірити, що молодший сержант, цей хлопчисько, так вправно справляється з роботою не під її керівництвом.

— Два слабших стуки, один голосний — так звучить літера У, — прокоментувала вона.  — Що він хоче сказати? Це повідомлення? Кому?  

— І мені цікаво, і головне — кого він назвав убивцею? Цей так званий кодер не дурний, у минулому морпіх, щоправда, його вигнали з війська за переслідування та знущання з побратима. Є інформація, що він працював у столиці на кримінального авторитета, а сюди перебрався після якогось невдалого пограбування. Гадаю, він узявся за серйозніші справи.  

— Настю, ти кажеш – в нашому тихому містечку діяв найманий вбивця?

— Це не я, це факти говорять самі за себе. Ось, лише незрозуміло: чому вони били нещасну жінку, що хотіли від старенької? І ще дивніше: чому залишили сліди? Якось надто легко поліція Верхнього Броду їх знайшла, — напарниця поглянула у вікно. — Може, нам  навмисне залишили сліди, аби поліція вийшла на винних?  

Софі взяла пляшку води, відпила трохи:  

— Люди, які убили останню із родини Якуб, — ми думали, вони  наркомани які хотіли поживитись майном старенької, а виявляється – наймані вбивці.  

До палати забігла жінка, подібна до Софі. Вона намагалася поводитися спокійно, але її хвилювання помітили всі.
— Доню! — вона підбігла, вхопивши доньку за руку.  

— Я піду. Поп’ю кави, пізніше поговоримо, — поліціянтка швидко попрямувала до дверей.  

Софі махнула рукою, погоджуючись. Мати клопоталася біля доньки, намагаючись допомогти, щоб вона почувалася краще.  

За деякий час Настя, повертаючись до палати, почула за дверима розмову Софі з матір’ю. Жінка наполегливо розпитувала про батька дитини, але донька твердила, що ніякого батька ця дитина не має — це плід гріха. Мати не відступала, і Софі нарешті зізналася.  

— Ігор? Який Ігор? Той Ігор, священник? — здивовано перепитала мати.

— Так, священник Ігор. Тепер ти розумієш, чому я хочу аборт? — пояснила донька, її голос тремтів.

 Почувши ці слова у дверях, Анастасія впустила стакан з кавою на підлогу, і відчула, як у шлунку почало млоїти. Вона вибігла з лікарні, прикриваючи рот рукою. На подвір’ї Настя не витримала і вирвала просто в клумбу чорнобривців. Шкандибаючи до машини, вона витирала рукою сліди блювоти та сльози які текли невпинно. Медик, що підбіг до неї, намагався щось сказати, але вона не розібрала ні його слів, ні те, чоловік це чи жінка. Один із патрульних, який проїжджав попри лікарню, спробував зупинити її. Настя відштовхнула його і перейшла дорогу під крики водіїв, які поквапно гальмували, щоб не наїхати на неї. Якби хтось запитав, що вона відчувала, вона б відповіла одне: гіркота шлункового соку яка палила горло, не так пекла, як почуті слова обпікали її душу. Помста — це єдине, чого їй хотілося.