20-21

20

Ігор розплющив очі. Голова тріщала від кожного шурхоту. Оглянувшись навколо, він побачив затишну кімнату з невеликим столиком, що стояв перед диваном, на якому він лежав. Звук стуку біля раковини пронизав його голову, наче відбійний молоток.

На столі стояла склянка води з лимоном і упаковка аспірину. Чоловік, насилу, піднявся і зробив ковток зі склянки. «Ауч», — священник відчув біль на губі. Доторкнувшись до лиця, він намацав рану від укусу. Його мозок поволі підкидав спогад, ніби кадр у старому чорно-білому фільмі. «Моя кусюка», — подумав він, згадавши, як учора, будучи п’яним, пішов до неї.

Коли Ігор увійшов до будинку, Настюнька якраз діставала випраний одяг з сушарки. Він ухопив її за талію і поцілував, але вона вкусила його та відштовхнула. Чоловік вихопив із рук білизну, яку та складала, сподіваючись відволікти її від роботи, щоб, нарешті, вона звернула на нього увагу, але жінка мовчала буцімто його немає.

Спогад перервався, і він поліз рукою до кишені. Рожеві трусики усі в крові. «Що я зробив?» — запитав себе чоловік. Мозок підкинув картинку: він вибігає з дому на Садовій, тримаючи в руках  нижню білизну, і як він перечепився через поріг та ударився об двері, а потім відчув чоло яке спітніло. Ігор витер маківку рукою, і на руці залишився слід червоного кольору. «Хух, це моя кров», — з полегшенням видихнув він.

— Отче! — пронизливий голос ударив по його вухах. Ігор сховав трусики в кишеню і поглянув — це Софі.  
— Що я тут роблю? — позіхнувши, запитав священник.  
— Я вас знайшла на Шевченка біля фонтану, ви, м’яко кажучи, не при собі.  

«Це точно, — подумав отець, — у здоровому глузді я б сюди не прийшов».  

Жінка принесла баночку з маззю:  
— Обробіть рану, а то інфекція потрапить.  
Він засміявся: «У мене вже імунітет від цього кусюка», — подумав він і поглянув на Софі:  
— Софі… Що сталося? Чому ти мене привела сюди, а не на плебанію?  

— Годинник уже давно перетнув північ. Як ти собі це уявляєш? Я мала привести тебе, ледь притомного, на плебанію? Це б жахливо виглядало для твоєї репутації.  

«А сюди мене привести це на краще?» — усе в голові помутніло.  

— Між нами, — він показав пальцем на себе і на неї, — щось…  

— Ні, ні! — запротестувала жінка.  

— Це добре, — з  полегшенням видихнув отець, не усвідомлюючи, як це вдарило по Софі.  

— Не хвилюйтесь, я б ніколи не дозволила собі перейти межу, щоб приневолити священника до гріха.  

Ігор у цей час і справді молився, щоб почути саме це.  

Повертаючись на плебанію, він дякував Богу: «Не знаю, Господи, де Ти там і чи чуєш мене, але дякую, що Ти відвів мене від найбільшої помилки в моєму житті». Він узяв свій телефон і набрав Настю:  

— Крихітко… — він слухав її дихання. — Вибач за те, що я сказав у лісі, і за вчора. Знаю, виправдовуючись, я поводжуся, як хлопчак, але… я… я не міг спокійно дивитися, як він із тобою працює в теплиці. Ти зрозумій, я вже не знаю, що відбувається, що змінилось між нами, — він передихнув. — Це сталося не сьогодні, це сталося до того клятого наїзду. У лікарні ти змінилась і нічого не пояснюєш мені, а ми ж домовлялись ніщо не приховувати одне від одного.  

— Розстаньмося, — почувся голос із того боку.  

— Що? Ти розум втратила? Ніколи! Ми сім’я.  

Вона заплакала.  

— Чому ти плачеш?  

— Ми не зможемо…  

— Усе ми зможемо, — перебив він її. — Все  буде добре, ми знайдемо Вероніку, повернемося додому, я відкрию свій спортзал, як ми мріяли, навчатиму дітей боксу, і, можливо…  

Вона його зупинила:  
— У нас не буде… У тебе може з'явитися дитина, але не від мене. Тому ліпше розстатися зараз, поки ти ще молодий і я тобі не зруйнувала життя.  

Він кинув слухавку і погукав таксі, що проїжджало повз.  

— На Садову, 178, і швидко!  

Через хвилин п’ятнадцять Ігор відчинив двері в її спальню.

— Крихітко, — він упав на коліна перед нею, благаючи пробачити.  

— Підіймись, будь ласка, — замерехтіла віями жінка.  

Він охопив  руками її ноги, вона присіла. 
— Чому ти мені не сказала? — запитавши витер сльозу, що покотилася по її щоці. — Коли моя тітка згадувала про дітей, ти вже знала?  

— Так.  

— То чому ти мовчала? Вони так із моєю матір’ю наполягали.  

— Вони мали рацію, я з кожним роком не молодію. А ти заслуговуєш щастя.  

— Але я щасливий! Послухай, — він узяв її за руку, — у мене немає нічого, тобто, немає обручки чи чогось такого, але, Петренко Анастасіє Богданівно, чи зробиш мені таку честь — ти вийдеш за мене?

Вона похитала головою.

Чоловік почав промовляти обітницю:  
— Я, Ігор, беру тебе, Анастасію, за дружину і прирікаю тобі любов, вірність і чесність подружню, і що не залишу тебе аж до смерті.

21

Понеділок. Центральна, 45. Дикий із самого ранку бігав по всьому відділку, роздаючи накази кожному, хто кинувся йому в очі.  
— Ти що тут ще робиш? — запитав капітан патрульного. — Ти мав вже бути на виїзді! Софі, де Крісс? Чорт забирай, де вона вештається? Уже полудень робочий день давно почався!  

Поліціянти переглядалися, не знаючи, як реагувати. Дикий продовжив:  
— Гей, Лис! Перестань напихатися на робочому місці тут відділок, а не їдальня. Скоро мені терпець урветься, і всіх повиганяю! Де Крісс, де Петренко? Прокляття, навіть того бевзя нема! — він кивнув на стіл Олексія. — Дитячий садок, а не відділок. Як тільки з’являться Петренко і Крісс, негайно до мене в кабінет, обох! — звернувся він до постового.  

«Що сталося?» — перешіптувалися між собою поліціянти.  

Софі та Петренко зайшли до кабінету начальника поліції міста, коли той вже трохи заспокоївся.  
— Вітаю, мої принцеси! Вам корова годинник злизала? Чи циферки не розрізняєте? — почав Дикий, сидячи за столом перед текою під номером 1275. — Ви гарно попрацювали цього тижня! — це аж ніяк не похвала, хоч його голос вже звучав стриманіше.