19



Анастасія лежала у ванні, тепла вода змивала втому від поїздки. З кухні лунало радіо, де диктор розповідав про найкращі пісні тижня. «Найкраще за цей тиждень, — думала вона. — По-перше, я приїхала сюди, і це плюс. По-друге, я не дізналася нічого про свою сестру, але переконалась про те, що і так відчувала, — великий мінус». Вона сердито плеснула рукою по воді, і бризки шумно вихлюпнулися через край. «Це мало статися. Ти знала, що він покине тебе, — промовляв внутрішній голос. — Він захоче сім’ю, жінку, яка триматиметься за нього і подарує дитину».



Того року, коли вона проходила щорічний медогляд, лікар чітко пояснив: «Шанс завагітніти невеликий». Повторний огляд підтвердив ще гірші прогнози. Повертаючись із лікарні, вона зайшла до спортзалу, де її коханий тренував групу дітей. «У вас син чи донька на тренуванні в Ігоря Михайловича?» — запитала одна з мам. Ці слова вдарили, наче ніж у серце, і вона квапливо втекла. Ігор побачив як вона вибігала із залу. Удома він стурбовано розпитував, що сталося, а вона лише сказала, що її викликали по роботі. Він повірив, адже часті сутички в місті змушували патрульних, таких як Петренко, працювати навіть у позаробочий час.



Наприкінці квітня Анастасія поїхала до США, сподіваючись, що відстань усе розставить на свої місця. Вона підсвідомо розуміла, що б краще, якби він зустрів дівчину, гідну його, і забув про неї. Але він приїхав до цього клятого міста й з'явилася Крісс. Її не полишало гнітюче відчуття невизначеності.



Дзвінок у двері перебив спогади, а гарчання Бродяги вирвало її з самокритичних думок. Жінка вийшла з ванної, одягнула халат, погладила собаку, щоб той заспокоївся, і відчинила двері. «І чого вам?» — роздратовано запитала господиня. У дверях стояла незнайомка, яка представилася як пані Сач. Увійшовши до будинку, пані уважно оглянула вітальню та кухню. Особливо її увагу привернув ноутбук на столі. Настя пояснила, що вона давня подруга отця Ігоря, а сам священник повернувся на плебанію. Пані невдовзі пішла, залишивши по собі легкий аромат парфумів і відчуття загадковості від її пильного погляду. «Вона обрала саме цей час, коли в церкві тривала літургія чи це випадковість. Це банальна цікавість чи щось інше?» — запитувала себе Петренко.



Цієї неділі доволі тепло — понад двадцяти п‘яти за Цельсієм. Бродяга тягав гілку по подвір’ю. Поліціянтка взяла ноутбук, умостилася в альтанці й ввела в пошуковику «Дім-Буд». Пошуковик видав три будівельні компанії: дві в столиці й одну у Верхньому Броді. Вона відкрила посилання на Верхній Брід: «Виконуємо ремонтні роботи будь-якої складності та спрямування: сантехнічні, малярні, столярні роботи. Будівельно-ремонтна компанія з п’ятнадцятирічним досвідом». Нижче на сайті було фото власника яке з’явилося на весь екран.



Не треба матись детективом, щоб помітити: компанія «Дім-Буд» пов’язана з мерією. Кожен відремонтований комунальний об’єкт у місті реалізовувала саме ця фірма. На сайті міста пані мер вихваляла щойно завершений ремонт стадіону та будинок юнацтва, де привели до ладу спортзал для занять боксом. Мер активно дякувала меценатам. «Хто ці меценати?» — виникало питання. Ні на сайті, ні в місцевих пабліках їхні імена жодного разу не згадувалися.



На смартфон прийшло нове сповіщення, і пристрій коротко видав звук «дзень». Написав отець Андрій: «Приходь на реколекції». Настя посміхнулася, згадавши: «У минулому ми їздили в Карпати, гуляли в клубах, а тепер — реколекції».


«А чому б справді не піти на реколекції?» Вона ніколи не відвідувала богослужіння в церкві, яке проводив її друг. Увійшовши до церкви, Петренко побачила священника, який перед десятком парафіян, тримаючи Біблію, зачитував Перше Послання Іоана: «У любові немає страху, але досконала любов проганяє страх, бо страх має в собі муку; хто боїться, той не досконалий у любові».


«Ми не маємо боятися казати правду, бо, боячись, ми втрачаємо любов», — додав він. Вона подалася до виходу з церкви та несподівано зустріла Крісс.


— Ти вже йдеш? — запитала та.

Петренко лише кивнула у відповідь. Сідаючи в авто, вона помітила Валерія, який спішив до автозупинки.


— Привіт, ти куди?


— До… до теплиць, — відповів хлопчина, затинаючись

.
— Сідай, підвезу, не соромся, все одно нічого робити.

—  Ага. Що, не цікаво на реколекції?

— Та не те щоб, Валерику, просто не люблю, коли бородаті цитують бородатих з позаминулого тисячоліття.

Хлопець поглянув, стримуючи сміх.  
— Що, занадто? Вибач, якщо це ображає твої релігійні почуття.  
— Ні, просто якби це почула моя мати…— він посміхнувся.
— Вона спалила б мене на огнищі.
— Щось таке. Ти сама, де Бродяга?  
— Він удома. Якщо захочеш із ним погратися, тільки скажи, він буде не проти.  

Хлопець кивнув.  
— Можемо забрати пса, а потім поїдемо до теплиць.  
— Ага.
— Домовились. Ти можеш бавитися з моїм собакою, але за це навчиш мене садівництва.  
— Без проблем, — швидко, без заїкання, відповів він.  

Забравши Бродягу вони  поїхали об’їзною в бік теплиць. Ігор подався за ними, тримаючи дистанцію, щоб не видатися. «І що ти, в біса, виробляєш?» — вигукнув він, ударивши по керму.

У теплиці, наповненій ароматами пряних трав і ніжним запахом квітів, Валерій почувався як риба у воді. Він стояв біля стелажа з розмарином, обережно обрізаючи сухі гілочки ножицями. Його рухи неквапливі, але точні, ніби він відчував кожну рослину. Час від часу він зупинявся, вдихав аромат трав і посміхався, наче згадуючи щось приємне. Хлопець спочатку здався неговіркий, ніби соромлячись, але коли говорив, його голос становився спокійний, із легкою іронією він жартував про те, як рослини захоплюють світ з його улюбленого коміксу. 

— Валерію, біля церкви ти сам усе облаштував?  
— Так, і не тільки, — не без гордості похвалився хлопець.  
— Он як! І де ще можна побачити твої роботи?  
— Та багато де: біля мерії, в скверику, в парку на Східному.  
— Це вражає.