18

… Дощ періщив від самого ранку і досі не вщухав. Близько восьмої вечора хлопець вибіг із «пежо», намагаючись якнайшвидше добігти до ґанку будинку. Постукавши у двері, відчинила жінка. На ній був лише короткий халат, який ледь що прикривав. Невідома фігура в дощовику, сховавшись за огорожею навпроти будинку, уважно все розглянула. Хлопець підхопив жінку на руки, а вона міцно обіймала його за шию. Він зачинив двері, штовхнувши їх ногою даруючи їй поцілунки.

На телефон Софі прийшло повідомлення від адміністратора спа-готелю «Під ружою». У ньому йшлося, що повернувся молодик, на ім’я Віктор, якого бачили з Софійкою. Адміністратор написав, що Віктор забронював номер із дев’ятої ранку суботи до дев’ятої ранку неділі. Прочитавши це, поліцейська подзвонила Ігорю.

Телефон задзвонив у коридорі. Анастасія готувала вечерю, а Ігор грався з Бродягою. Собака не давала перепочинку, вимагаючи уваги.
— Бешкетник, телефон! — вигукнула господиня.

Хлопець підбіг до тумби в коридорі:
— Прокляття, — пробурмотів він, побачивши ім’я на екрані.

— Що там таке?

Ігор показав на телефон:
— Твоя подруга.

— Не смішно, — жінка розірвала шмат салату навпіл і кинула його в миску до помідорів.

Закінчивши розмову, Ігор стояв нерухомо, не знаючи, як почати. Потім глибоко вдихнув:
— Настюню, — він так її називав, коли справи були серйозні, — мені треба йти.

Він підійшов і обійняв її.
— Софі хоче, щоб ми поїхали, бо вона знайшла невідомого. Ми, можливо, просунемося у справі про вбивство дівчинки в лісі.

Обличчя коханої спохмурніло.
— Не будь такою, це лише на два дні. Завтра ввечері я повернусь.

— Так, але в неділю ти знову будеш у рясі. Я хотіла поїхати якомога далі від цього міста, де ніхто нас не знає, і випити кави, щоб тобі не довелося вдавати священника. Ми вже майже пів року нікуди, так, і не ходили, — вона опустила голову, надувши щоки. — А вона забирає мій день.

Він, обіймаючи її, поцілував у шию.
— Скоро все закінчиться, і ми поїдемо на відпочинок. Будемо гуляти до пізньої ночі, наїдатися шкідливою їжею і дивитися фільми до третьої. — він торкнувся її обличчя.

— Ти обережно з цією жінкою, вона навіжена.

Він посміхнувся:
— Хтось ревнує.

— Та куди там! Це вона вплутала тих дурників.

— Вона не могла такого зробити, — почав захищати Софі Ігор.– Це ти перша почала з нею свої ігри.

— Ти, – вона взяла його за руку – те, що вони зробили на будівельному майданчику, нормально? І я сама винна?

— Ні, перестань! Ти з кожним роком стаєш…

Анастасія перебила:
— Давай, згадай мій вік! — вона відштовхнула його. — Я надто стара, щоб розуміти такі жарти.

Телефон задзвонив.
— Іди, а то запізнишся, — вона показала на двері.

Близько дев’ятої, коли Ігор разом із Софі вже залишали місто, прямуючи до села Ліски, він набрав текстове повідомлення: «Я лише хотів сказати, що ти з кожним роком стаєш такою, як я. Ти щохвилини сильніше закохуєшся в мене, і одного дня ти все-таки скажеш “так”».

Дощ нарешті вщух близько десятої вечора. Хазяйка взяла повідець і вже хотіла вивести собаку на прогулянку, як у двері постукали. Вона відчинила — у дверях стояв кур’єр із коробкою, перев’язаною бантиком. Жінка взяла коробку і хотіла її відкрити, розв’язавши бант. Але собака вчепився в стрічку, і вміст висипався на підлогу. Це були маленькі сині квіти без стебел. Вона одразу впізнала синій аконіт — отруйну рослину. Пелюстки блищали, ніби вкриті якоюсь рідиною. Собака намагався підійти, але вона вигукнула: «Не можна!» — і Бродяга втік, сховавшись за нею.

Настя підмела розсипані квіти з підлоги та винесла на заднє подвір’я і зачинила браму на засув. Укутавшись у ковдру, вона лягла на ліжко. Бродяга ліг поруч — він відчував, як вона тремтить. Її серце заколотилося, коли задзвонив телефон. Вона аж підстрибнула, злякавши собаку.

— Лейтенанте, ти ще хочеш поговорити з садівником? — почувся голос Андрія.

— А?

— Ну, з хлопцем, сином Степанівни, щодо тих квітів, якими ти цікавилася.

— А, так, точно.

— Щось сталося?

— Ні. Коли ми можемо поговорити?

— Завтра о десятій, але є невелика проблема: він у теплицях на роботі за містом, недалеко, але треба їхати. Він не приїде до церкви, каже, якийсь важливий збір.

— Добре, я приїду по тебе зранку. Добраніч, отче.

Андрій попрощався. Петренко поклала слухавку, відчуваючи, як тривога покидає її.

   Жінка поговоривши зі священником, трохи заспокоїлась і нарешті заснула, обіймаючи Бродягу. Їй снився сон, який вона вигадала. У сні вона гуляла з маленькою дівчинкою в саду. Дерева щойно вкрилися цвітом, наче вбрані в білі сукні. Дівчинка легенько потягла за край її сукні й покликала: «Мамо». Видіння розсипалося. Анастасія схлипнула. Авжеж, гарний був сон, поки тривав.

Вона поглянула на годинник — була дев’ята ранку суботи. Одягнувшись, пішла до машини. Бродяга застрибнув на заднє сидіння, і вони попрямували до церкви. Отець уже чекав біля брами на вході.

— Сідай, ми не самі, — кивнула в бік собаки.

Бродяга ніяк не відреагував на Андрія і далі дрімав на сидінні.

— Той Валерій — хто він такий? — запитала Настя, керуючи авто.

— Тихий, спокійний. Але, лейтенанте, ти з ним обережніше, він трохи загальмований.

— Це як?

— Не знаю, як правильно сказати. Степанівна казала, що в дитинстві з ним щось сталося — чи то впав, чи хтось ударив. Одним словом, хлопець трохи відстає в розвитку, заїкається. Але в садівництві йому немає рівних. Його мати розповідала, що він навіть перемагав на конкурсах по садівництву.

— Зрозуміло. Нам далеко їхати?

— Ні, ще кілометри два, за цим поворотом ліворуч.

— А тут красиво, — мовила подруга, поглянувши вздовж дороги. Навколо виднілись ліси. — Але як тут теплиці серед лісу?

— Степанівна розповідала, що цей клаптик землі її мати отримала від держави. Її бабцю розкуркулили, а донька вже якось повернула частину земель.