17

Петренко, керуючи авто, краєм ока поглядала на поліцейського. Його поведінка змінилася: він став спокійнішим. «Це, напевно, його перше вбивство», — подумала вона, але все ж запитала:  
— Що сталося?  
— Не знаю. Я ходив у пішому патрулі, коли подзвонила Софі, тобто старший лейтенант Крісс, — виправився поліцейський. — Сказала їхати до сьомої «скляшки». Там уже Віктор, він нас скоординує, куди прямувати. Дивне вбивство, — додав він, зрозумівши, що, згадавши Віктора, дав маху.  
— «Скляшки»? — не зрозумівши, перепитала жінка.  
— Багатоповерхівки. Так їх місцеві називають.  

Петренко вдала, що їй цікаво.  
— Ага.  
— Направо! — вигукнув поліцейський. — Ледь поворот не проґавили!  
— Спокійно, чого смикаєшся? Усі ви такі нервові.  
— Усі? — здивовано перепитав він.  
— Ти й лейтенант.  

Поліцейський глузливо захихотів.  

Не доїжджаючи до місця, де знайшли труп, Петренко глянула на банер, що висів на п’ятиповерхівці. На ньому зображений чоловік у піджаку та червоній краватці з написом: «Дім-Буд. Будуємо майбутнє разом. Дмитро Богданович — поганого не зробить, будівлі стоять вічно». «І хто їм пише ці слогани?» — подумала вона.  

На будівельному майданчику кипіла робота. Робітники в захисних касках і яскравих жилетах гуділи на різних рівнях конструкції. Бетонні плити, арматура і дерев’яні дошки були розкидані всюди. У центрі між двома будівлями виднілася глибока траншея, де проводили роботи з фундаменту. На задньому плані височіли інші будівлі та крани, що свідчили про активну забудову в районі.  

— Ще метрів тридцять, — пояснив поліцейський, показуючи рукою. — Там, біля смітників, де гори картонних упаковок.  

Зупинивши свій «Рендж-Ровер», Петренко помітила, як швидко поліцейський вискочив із авто. Вона побачила дві поліцейські машини з увімкненими синіми проблисковими маячками. Дивно, але там не було ні Крісс, ні Олексія, а поліцейські на місці виявилися їй незнайомими.  

Жінка побачила брезент, з-під якого виднілися темні плями крові. Запах гниття здавався нестерпним, а грубі мухи з темно-зеленими крилами вже відклали свої яйця. Анастасія підійшла ближче до брезенту і помітила личинки, які починали вилуплюватися.  

— Скільки це тіло пролежало? — здивовано запитала вона. — Панове, а де лейтенант?  

Один із поліцейських дістав телефон і навів його на брезент.  
— Лейтенант наказала, щоб ви почали. У неї справа в прокуратурі, але за пів години вона приїде.  

— Зніміть брезент, — наказала Анастасія.  
— Ох, ні, ми патрульні, це не наше діло. Нам сказали огородити район, щоб ніхто не пройшов на місце злочину. А з брезентом якось самі, — відповів поліцейський.  

Анастасія підійшла до одного з них, узяла рукавички й спробувала підняти брезент. Поліцейський підхопив з іншого боку. Під брезентом відкрилася моторошна картина: нутрощі, голі кістки та бордова, майже чорна рідина, що вбралася в пісок. Навколо кишіли личинки мух, а рій комах гудів у повітрі. Сморід гниючого м’яса різко вдарив у ніс.  

— Виблядки! — скрикнула поліцейська, прикривши рот тильною стороною руки, щоб не вирвати.  

Вона обернулася та побігла до машини.  
— Ти куди? А як же твоя перша справа? Що, капітан не годиться? — зареготали поліцейські.  

Петренко сіла в авто, увімкнула задню передачу, зробила швидкий розворот і помчала геть. Вона не хотіла повертатися додому, де залишиться сама. «Що це за дурні ігри?» — подумала вона, і поїхала до пабу. Барменка побачила зблідлу жінку:  
— Ей, дівчинко, що з тобою?  

Вона присіла за барну стійку жестом попросила налити випивки.  

— Невже ті виродки провернули з тобою той самий трюк?  

Настя дивилася, ніби на сонце, що обпікало їй очі. Вона хотіла заплакати від болю, який відчула там, біля того клятого брезенту. «Як можна так, коли в місті вбили дитину та її бабусю? Їм до жартів?» — подумала вона.  

— Що вони тобі підклали замість жертви? Ляльку чи поліно? Олексію на першому дні підклали під службове авто надуту ляльку, видавши це за наїзд на пішохода.  
— Нутрощі та кістки тварини, — відповіла Настя.  
— Трясця! — вилаялася барменка, протираючи стійку.
 — Це з усіма вони?
— Так, — відповіла барменка, складаючи з паперової серветки тюльпан. — Крісс не чіпали, Дикого боялися. Я мала тебе попередити, але не встигла — ти так швидко вибігла з поліцейським. Я вже думала, що вони відступили від цієї традиції після скандалу з Олексієм. Хлопець ледь до лікарні не потрапив від переляку. Випий, заспокойся, — вона поставила перед нею келих пива. — Більше вони тебе не зачіпатимуть, якщо ти не розплакалася, і не блювала при них. Такого ж не було?  
— Ні, — відповіла Настя, зробивши ковток пива.  

Напій видався настільки гидким, що вона виплюнула його назад у келих. Барменка забрала келих, злила вміст у раковину і приготувала зелений чай, поставивши його перед Настею.  

Ближче до першої години ночі поліцейська вийшла з пабу й сіла в машину. Проїхавши лише два кілометри, їй лишалося їхати ще хвилин десять, коли в дзеркалі заднього виду вона побачила сині маячки. Голос із гучномовця наказав:  
— Водій чорного «Рендж-Ровера», прийміть крайню праву смугу і за переїздом зупиніться!  

Настя увімкнула правий поворот і виконала вимогу.  
— Старший сержант Лис, ваше водійське посвідчення, — сказав поліцейський, посвітивши в очі ліхтариком. Вона відхилилася та передала документи.  
— Прошу покинути транспортний засіб. Вийди з машини! — гримнув поліцейський. — Зброя, колючі чи ріжучі предмети є?  

Вона вийшла з авто. Поліцейський відчинив багажник.  
— Ох, що тут у нас? Бита?!
— Люблю спорт, — кинула Петренко.  
— Наркотичні чи алкогольні речовини вживали, сержанте? У нас усі рівні перед законом, не те що у вас у столиці.  
— Ні, — сухо відповіла вона.  
— Що «ні»?  
— Не вживала.