14-15

14
Анастасія прокинулася, ледь не скотившись з дивана. Розплющивши очі, вона побачила, що Ігор притримав її за талію, не давши впасти.  
— Ти куди? — Він дивився на її ногу, де виднів шрам від апарата Ілізарова.  

Ігор легенько погладив її по нозі. Настя поспішно прикрила ногу покривалом, щоб сховати шрам та розтяжки.  
— Що сталося? Я щось зробив не так?  
— Ні. Просто ці шрами залишаться назавжди їх не прибрати. З мене досить операцій.  

Він ніжно поцілував її.  
— Але нічого прибирати. Ти красива, вродлива, чудова — слів не вистачить, щоб описати тебе.  

Вона зніяковіла, і він одразу це помітив:
— Ей, ти чого?  

Він доторкнувся до її руки, яка спітніла від хвилювання.  
— Нічого.  

Це «нічого»явно не відповідало правді, і він це бачив, але вирішив не тиснути. Вона підвелася, закутавшись у покривало.  

Чоловік усвідомлював, що потрібно діяти, адже така поведінка не була властива його коханій.  
— Зачекай хвилину! Я не відпущу тебе, поки ми все не з’ясуємо. Я не розумію, що або хто тебе так зачепив? Чому ти так поводишся? Якщо хтось образив тебе, скажи мені — я його поб‘ю, — він злегка посміхнувся і взяв її за руку, що тримала покривало.  

Покривало впало на підлогу. Він провів рукою від талії до коліна, де був найбільший рубець.  
— Крихітко, ти чула про кінцуґі?  
— Що це? Якийсь коктейль чи прийом у боксі? — пожартувала вона.  

Він усміхнувся, його рука торкнулась підборіддя, поправивши бороду, і тихо промовив:
— Ідеальність у неідеальному. Прекрасне, що важко збагнути, треба побачити і відчути серцем.  

— Тобто ти кажеш, що я наче розбитий посуд, склеєний золотою фарбою?  

Він театрально схопився за серце, ніби вона завдала йому смертельного удару. Настя нахилилася до нього і поцілувала — легкий дотик губ.  
— Це мило. Але мені пора в душ, о восьмій на роботу у відділок.  

Ігор пішов за нею в душ.  
— Ти куди?  
— Гадаєш, розповівши про кінцуґі, я хочу залізти тобі під спідницю?  
— Угу.

Він з ніжністю глянув на неї, і його добрий погляд, повний любові, розцвів в легкому, щирому сміху.  
— Спідниці я не бачу, але милі ніжки — так. Ми лише приймемо душ разом.  

Їхній душ завжди закінчувався одним і тим же. Він казав, що це найпрекрасніше, що в них було. Спершу вона сприймала це як комплімент, потім це почало її лякати, а тепер вона впевнена, що це правда.  

Вона готувала сніданок, а він пішов вигулювати їхнього пса Бродягу. За сніданком вони проговорили їхню «легенду»,якої мали дотримуватися: їх познайомив Андрій, друг Насті, і він попросив поліціянтку допомогти отцеві Ігорю з його справою про незаконне заволодіння майна . Ігор мав повернутися на плебанію і тримати себе в руках: ніяких поглядів чи, не дай Боже, рухів у її бік.

15
Крісс на своєму «Міні» ледь загальмувала, щоб не врізатися в чорний «Рендж Ровер». «Грубо, дуже грубо», — подумала вона. 
З «Рендж Ровера» вийшла Петренко:
— Вітаю, пані старший лейтенант, — її губи скривила лукава посмішка.

Слідча стиснула кулаки, відчуваючи, що втрачає контроль. Кожен крок до Петренко був наче прорив крізь невидиму стіну, а повітря між ними гуділо від напруги. На відстані за метр їхні погляди схрестилися, заряджені, мов перед вибухом.

— Ви забагато на себе берете.  

— Що?  

— Це моє розслідування, і неважливо, з ким ти там у столиці… — Софі замовкла, бо наблизився капітан.  

— Дівчата, — звернувся він до поліцейських, — до мене в кабінет через пів години. Бачу, ви вже знайомі. Вітаю, — він подав руку Петренко. — Ви наш новий співробітник.  

Вона відповіла коротке «так», кинувши усмішку. Щойно капітан пішов, Крісс нешанобливо фиркнула:  

— Ти з усіма начальниками заграєш? Любиш через ліжко йти до мети?  

— Пробач, є як є, — відповіла Петренко.  

— Послухай, коли ти дивишся в дзеркало, тебе не нудить?  

— Ні, я ж не винна, що вони ведуться на мої чари, — Петренко віддала честь Крісс, приклавши руку до чола. Потім поставила на сигналізацію свій «Рендж Ровер» — він просигналив, підтверджуючи замикання, — і попрямувала до відділку.  

До Софі Крісс підійшов Олексій:  

— Це що ще за «фіфа»?  

— Наша нова колега, старший сержант Анастасія Петренко.  

— Сержант? Нічого собі! То скільки вона заробляла до переїзду сюди? — він глянув на її машину.  — Лейтенанте, чого вона тут?  

— Я б теж хотіла знати. Подейкують, її прислали зі столиці.  

— Мені поцікавитися, хто вона? — невпевнено запитав Олексій.  

— Ні, ми ж не будемо… — жінка на мить замислилася. — А чому ні? Давай, — наказала вона підлеглому.  

Петренко, увійшовши до відділку, зустріла постового, який сидів на вході й сперечався з чоловіком років сорока. Безхатько, від якого тхнуло перегаром і немитим тілом, гаряче пояснював, що пропала його подруга Белла, показуючи фото дівчини з собакою.  

— Я не шукатиму твого пса! — відрізав постовий. — Забирайся геть! П‘янюго!

Безхатько вибіг із відділку, проклинаючи «цих паразитів», так він називав поліцейських.  

— Ви до кого? — запитав постовий у Петренко.  

— Вона зі мною, — пояснила слідча Крісс.

— Так, — хлопець підвівся з крісла. — Перепустку видадуть у бухгалтерії. На право, прямо по коридору двері зі сріблястою клямкою — це бухгалтерія.  

— Дякую, — Петренко кивнула на знак вдячності.  

Нарада в кабінеті капітана Дикого відбулася одразу після дзвінка з Києва. У кабінеті вже сиділи Олексій, Віктор — судмедексперт, двоє поліцейських із групи швидкого реагування, які входили до команди Крісс. Слідча зайшла передостанньою, сіла на диван і гордовито закинула ногу на ногу. Петренко увійшла останньою.  

Дикий почав:  

— Отже, якщо всі в зборі, знайомтеся: це Петренко Анастасія Богданівна, наша нова колега зі столиці, — він чітко дав зрозуміти, що дівчина зі столиці, і з нею треба поводитися обережно. 
Усі привіталися, кивнувши головами.