13

Телефон Софі Крісс дзвонив безперестанку, поки вона снідала на кухні. Софі смакувала свіжозвареною кавою і тостами з  авокадо та підсмаженим яйцем із ніжним жовтком, приправленим дрібкою морської солі. «Найгірше, що може статися, — це збіг за ДНК, і ти його впіймала, — подумки міркувала вона. — А якщо ні, то він не винен, і…» Це «і» налякало жінку. Вона натиснула зелену позначку на дисплеї, щоб прийняти дзвінок:  
— Так, друже.  
— Подружко, — з трубки пролунав кокетливий голос судмедексперта. — Не знаю, чи це добра новина… — він замовк на секунду. — Зразки ДНК… немає збігу. Це добра новина чи ні?  
— Добра, — відповіла вона, сама не розуміючи, чому зраділа. Це означало, що в неї знову немає зачіпок у справі вбитої дівчинки в лісі, але цього разу вона й не поспішала розкривати справу.  

Після розмови жінка пішла до спальні, відчинила шафу й дістала ніжно-бежеве плаття-халат. Вона уклала волосся, злегка начесавши його ззаду, заколола кучері шпилькою, нанесла ледь помітний макіяж і глянула на годинник. Була майже десята тридцять. Перед виходом на недільну службу в церкву Софі поглянула в дзеркало й подумала, що виглядає непогано. Дуже навіть непогано…  

Цієї неділі почалося бабине літо. Сонце м’яко огрівало землю, на клумбах уже заграли барви осінніх рослин. Місцеві повільно збиралися на подвір’ї храму. Діти бігали, гралися й запускали сонячних зайчиків, відбиваючи їх від дзеркальних поверхонь батьківських телефонів.  

Священник Андрій відчинив двері вівтаря, узяв Святе Євангеліє, зробив ним знак хреста над антимінсом і проголосив:  
— Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і на віки вічні.  
Люди відповіли:  
— Амінь.  

Софі стояла разом зі своїми братами-розбишаками, які крутилися й увесь час її дратували. Ігор помітив непосид і мимоволі посміхнувся. Вона перехопила його погляд. Після прочитання Псалма та відпусту отець Андрій роздавав вірним антидор і давав цілувати святий хрест. Перед поверненням до вівтаря зачинялися царські двері та завіса, а священник проказував молитви подяки після Святого Причастя.  

Останніми словами на цій службі було «многая літа»:  
— Всьому священничому й монашому чину, усім отцям, братам і сестрам нашим, і всім православним християнам сотвори, Господи, многії і благії літа.  
Люди тричі проспівали:  
— Многая літа!  

Андрій привітав Ігоря з днем народження. Парафіяни вітали його, у виході із храму. Крісс дочекалася, коли всі вийдуть, підійшла до Ігоря й також привітала. Вона запропонувала підвезти його до дому і Ігор радо погодився.  

Не доїхавши до його будинку, вона зупинилася біля маленької кондитерської й купила торт. Сівши у свій «міні купер», і поклала торт на заднє сидіння й заговорила:  
— Ми маємо відсвяткувати твій день народження. У тебе тут небагато друзів, тож як щодо торта з чаєм?  
Ігор посміхнувся у відповідь.  

Приїхавши до двору його будинку, вони пішли на ґанок сіли за літнім столиком. Вода вже кипіла, а чайник гучно свистів, сигналізуючи про готовність. Священник приніс сервіз, а Крісс нарізала два шматки торта, розкладаючи їх на білосніжні тарілки. Вона слухала, як щебетали птахи десь удалині, і Ігоря який щось розповідав. Її погляд не відривався від нього. Вони замовкли, обоє здивовані, куди їх завела розмова. Вони фліртували.  

— А потім? — різко посерйознішавши, запитала жінка.  

На подвір’я забіг чорний собака з білими лапками виляючи хвостом.  
— Ти чий такий? — Софі поглянувши на собаку спитала. 
Собака кинувся до Ігоря, радісно гавкаючи, крутився навколо чоловіка, намагаючись його облизати.

За парканом на узбіччі, біля самого в’їзду в подвір’я, стояв припаркований чорний «Ренджровер», ледь пом’ятий на правому крилі. Окрай машини стояла жінка.  
— Це ще хто? — запитала Софі в Ігоря.  

Він закам’янів від страху, думаючи лише про те, як довго вона тут була.  
— Агов, бешкетнику! — вигукнула Анастасія. — Ти чого завмер? Не привітаєшся зі старою подругою?  

Настя поглянула на них обох. Серце чоловіка калатало в грудях. Вона виглядала приголомшливо. Зробивши крок, Анастасія ще злегка кульгала. Ігор побіг до неї, забувши про все. Він огорнув її у ведмежих обіймах. У його руках вона здавалася ще дрібнішою.
— Ти смачно пахнеш, — прошепотів він.  

Вона знала, що це неправда. Шість годин у дорозі без кондиціонера, пролита кава на штанях, м’ятний льодяник і собача шерсть на одязі — усе це не могло пахнути приємно.  
— Познайомся, — сказав священник, звертаючись до Софі. — Це Настя…  
— Петренко, — подала руку жінка. — Анастасія Петренко.  

Софі потиснула руку у відповідь. Вони присіли за столом, і Крісс несміливо почала:  
— Як давно ви знайомі?  
— Та так, — пожартувала Настя. — Бачила, як він дорослішав. — Вона показала рукою над столом. — Таким його пам’ятаю.  

Вона подивилася на Ігоря, який ніс сумку з її машини.  
— Ми наче родичі… Мій дядько піклувався про цього хлопчиська.  
— Що? — перепитала Софі.  
— Тренер із боксу, — пояснила жінка.  ( Вона обрала собі таку легенду з тренером,та й легенду не довелося особливо вигадувати: тренер був знайомий із її матір’ю. Ходили чутки, що він був небайдужий до її матері, але вона обрала Настиного батька, за що Настя була щиро вдячна матері.)

Крісс згадала слова Ігоря, що тренер-дядько цієї жінки завдав чимало клопоту йому.
— К-к… — ледь не звернувся Ігор до Насті, мало не сказавши «крихітко», але вчасно зорієнтувався й вигукнув до собаки: — Киш!  
— Дівчата, — почав він, — ходімо до будинку, бо на грозу збирається.  

Вони встали й зайшли всередину. Ігор заніс сумку до спальні й повернувся:  
— Твоя сумка в спальні, прямо й направо.  
— Дякую, — відповіла вона.  

Софі глянула на них із нерозумінням. Ігор пояснив:  
— Я посплю у вітальні. Я ж джентльмен і не дозволю жінці спати на незручному дивані.