11-12

11

Дванадцятого вересня, близько десятої ранку, Анастасія прокинулася від скиглення Бродяги — собака просився на прогулянку. Вона одягла спортивний костюм, узяла повідець. Щойно відчинила двері кімнати, пес галопом побіг сходами до кухні.


Пані Інна, домробітниця, поралася біля плити. Побачивши дівчину, вона привіталася й запитала:

— Що бажаєте на сніданок?

— Дякую, нічого не потрібно, ми йдемо гуляти.


Як тільки Бродяга почув слово «гуляти», він весело застрибав, здіймаючи передні лапи.

— Батько вдома?

— Ні, поїхав з Олегом Андрійовичем. Просив передати, що хоче з вами поговорити, буде о дев’ятій вечора.

— Гаразд, — дівчина на мить замислилася і тихо додала: — Матір… вона?…

— Поїхала до подруги в Париж, — відповіла пані Інна, помішуючи сливовий соус на плиті.

— Смачний, напевне! — вона підійшла до плити, зачерпнула ложечку соусу, подула, щоб остудити, і спробувала.
 — Добре! Можна мені додому кілька баночок?


Пані Інна почала бурчати:
— Куди? Ще не готово, ще треба доварити.



Настя вийшла на пробіжку, але, пробігши кілька метрів, зрозуміла, що все геть погано: нога нестерпно нила. Вона йшла повільно за собакою, який, здається, відчував, що його господиня знесилена. Пройшовши півтисячі кроків (про що сповістив додаток на телефоні), вона впала на землю. Бродяга примостився поруч і поклав голову їй на коліно.
— Що ж, друже, усе не так погано, — сказала вона, погладжуючи пса по голові. — Не можу я наввипередки бігти, так, як він. Постаріли ми обоє. — Вона тихо засміялася, дивлячись на його віддану морду.



Раптом пухнастий насторожив вуха, наїжачив шерсть і став перед нею, наче захищаючи. До неї підійшов чоловік.

— У вас усе гаразд? — запитав незнайомець, зупинившись за кілька кроків.

— Так, дякую. — Бродяга загарчав, показавши зуби.

— Фу! — скомандувала хазяйка. Собака неохоче присів на задні лапи.

— Дозвольте допомогти, — чоловік подав руку, щоб підняти її. Бродяга миттю підвівся на чотири лапи, пильно стежачи за ним.

— Він ревнує, — засміявся чоловік, кивнувши на хвостатого.


Дівчина посміхнулася:
— Радше не любить незнайомців.

— Антон, — представився чоловік, протягнувши руку.

— Анастасія, — відповіла вона, потиснувши руку.

— Ви нещодавно переїхали в цей район? — запитав молодик, поправляючи кепку.

— Ні, батьків навідала.

— Постривайте, ви ж… так, я бачив вас у місцевому репортажі, точно! — він злегка всміхнувся, і на щоках з’явилися чарівні ямочки. — Ви генералова донька? Ми ж сусіди через два подвір’я! Я купив будинок, той, із білої цегли.

— У тітки Ліди?

— Так, вона виїхала до сина в Амстердам.



Бродяга раптом шарпнув повідець, тягнучи хазяйку додому.

— Пробачте, — м’яко сказала, — нам пора.

Чоловік кивнув:

— Побачимося.

Вона ледь помітно всміхнулася у відповідь.



Вони поверталися до батьківської хати, Бродяга щосили тягнув її за собою.
— Що з тобою? — вона зупинилась, поглянула на Бродягу і погладила його. Йому подобається, коли гладять його по боках шиї. — Хто ж тебе так навчив? Ти як твій… господар — бешкетником став. — Згадавши Ігоря, вона відчула, як у серці щось защеміло.  Дівчина не сердилася, але спогад про нього викликав дивне, невловиме почуття.



Кос приїхав близько восьмої вечора. Піднявшись до спальні доньки, він постукав. Настя відчинила двері, і батько міцно обійняв її:

— Як ти, доню?

— Усе добре, — відповіла донька, хоча це «усе добре» було в неї завжди, навіть коли лежала з потрощеною ногою в лікарні.



Вони присіли на ліжко. Бродяга спав поруч, згорнувшись калачиком. Батько поглянув на пса:

— Ти завжди захищала слабших.

— Тато, ти про що?

— Та так… Ти поговорила з Ігорем?

— Ні, про це через телефон не говорять, — пояснила вона, пригнічено зітхнувши, а потім подумала: «Раніше він нічого від мене не приховував». — Це не жарти, — тихо додала, — він вплутався в погану справу. Олег розповів кількома словами. Що, якщо все зайде надто далеко? Я хочу поїхати завтра і…



Батько перепинив:

— Ти як твоя мати.

— Ти про що?

— Матір також хоче… контролювати, ні, точніше, захистити тих, кого любить.

— Я не казала, що його люблю, — заперечила донька, розминаючи коліно, яке давало про себе знати.


Батько тихо засміявся:

— Дитинко, коли ти забігла в мій кабінет, захищаючи його, я одразу все зрозумів. Послухай уважно: не повторюй помилки матері. Вона так тебе захищала, намагалася влаштувати безтурботне життя для тебе, а що з цього вийшло?



Доня здивовано глянула на нього.
— Твоя мама бажає тобі добра. Вона вважала, що гарний чоловік…



Доця по-дитячому засміялася.


— Я не можу знайти відповідних слів. Мені простіше допитувати злочинця, — він опустив голову, сповнений сум’яття. — З дітьми я завжди не вмів говорити, байдуже, чужі вони чи моя рідна донька. Накази мені легше давати, — буркнув він з легкою іронією. — Я ж старий коп, зі старої гвардії, пробач, дитино.


— Я вже давно не дитина, — заперечила Настя, насупившись, але за секунду її обличчя осяяла радісна усмішка.


— Ти завжди будеш моєю маленькою дівчинкою, — пояснив він з батьківською любов’ю, поклавши руку їй на плече.— Послухай, доню, не опікуй його надмірною турботою. Ти можеш задавити його своєю любов’ю, як матір тебе. Повір йому, повір, що він впорається.

— Але… — вона намагалася заперечити.

— Ти хочеш, щоб він завжди був у твоїх очах слабким?


— Він ніколи не був слабким! До біса, це звучить так, наче я якась стара…


— Припини перекручувати мої слова! Він вирішив допомогти знайти твою сестру. У нас є план.


— Ми обоє знаємо, чому він це зробив, — тихо сказала дівчина.


— Настюню, він погодився не тому, щоб ми його прийняли. — Батько всміхнувся. — Слухай, п’ять років тому, коли я його побачив у клубі на моїй прощальній вечірці — пам’ятаєш, як мені з відділку влаштували сюрприз? Я дещо зрозумів.