10

«Отче, Садова, приїхали» — сказав водій таксі, зупинивши машину біля будинку N*178. Ігор сидів у задумі, тож водій повторив:  
«Отче, приїхали».  
— Так, дякую, вибачте, я трохи задумався, — відповів Ігор.  
Водій знизав плечима:  
— Ну, буває.  

Пані Сач стояла біля дверей будинку. Побачивши, що таксі від’їхало, вона помахала рукою:  
— Отче, я тут!  

Вона відчинила двері будинку, і затхле повітря хлинуло назовні.  
— Тут треба добряче провітрити, — пояснила вона. — У будинку з червня ніхто не жив. Коли сестра поїхала до Італії, усе замкнула на ключ, а мені якось було не до того — діти, роботи повно.  

Вони пройшли на кухню.  
— Як вони? Ще лякаються після тієї трагедії? — запитав Ігор.  
— Ні, — пані Сач причинила вікно, — слава Богу, усе минуло.  

Вона підійшла до холодильника й увімкнула його.  
— Уся техніка в будинку справна,  але ми її вимкнули, щоб лічильник не накручував зайві кіловати в порожньому будинку. Як довго ви плануєте тут жити?  

— Ще не знаю, — відповів священник. — Я оплачу оренду за два місяці наперед. Якщо станеться так, що поїду раніше, не хвилюйтеся, повертати гроші не потрібно.  
Священник дістав із сумки пачку купюр по тисячі, перев’язану гумкою, відрахував потрібну суму і віддав пані Сач. Вона подякувала, попрощалася і пішла.  

Ігор відкрив ноутбук і під’єднався до інтернету. Гаджет сповістив про нові повідомлення: на пошту надійшли листи. Кілька «пропущених» були від напарника з роботи, який питав, коли він повернеться, і один від Анастасії: «Я приїду одинадцятого, можеш забрати мене з аеропорту? Буду о 15:00 у Борисполі».  

Ні батько, ні Ігор не казали Анастасії, що зникла Вероніка. Якби вона дізналася, одразу б повернулася, а вони не хотіли, щоб вона кинула все й примчала додому. Анастасія давно мріяла поїхати до друга в Америку, а коли на її роботі стався той нещасний випадок, іншого виходу, крім як прийняти запрошення друга, уже не було. Лікар зобов’язав її відпочити та пройти повну реабілітацію протягом двох місяців після травми. Це сталося на її зміні: один із підозрюваних, намагаючись утекти і наїхав авто на  її ногу.  

Повідомлення було надіслано ще дев’ятого числа. Ігорю нічого не залишалося, як набрати Олега, щоб той забрав його дівчину з аеропорту, хоч йому цього точно не хотілося. Ігор написав Насті, що приїде, додавши радісний смайлик. Він переконував себе, що, коли вона вже буде вдома, він усе спокійно їй розкаже, хоча не уявляв, як це зробити. А ще складніше — як пояснити, що він у містечку за п’ять годин їзди від дому і не знає, коли повернеться.  

Він закрив ноутбук, відчинив вікна в спальні та вітальні, впустивши свіже повітря, і пішов до місцевого магазинчика купити щось поїсти. Ідучи, він думав, як так усе закрутилося: він мав знайти лише сестру своєї дівчини, а тепер його підозрюють у шахрайстві з незаконним заволодінням майна. Посміхнувшись, він подумав: «Якщо хочеш насмішити Бога, розкажи про свої плани».  

Софі Крісс сиділа у своєму кабінеті, п’ючи вже котру чашку кави. Вона пильно вдивлялася в дошку розслідувань. Там були фото жертви з місця вбивства, людей, із якими вона бачилася з 9 до 20 липня, і позначки на карті міста, де її бачили перед смертю. На карті було три точки: дві в кварталі Великі Сосни і одна в кварталі Болота.  

Слідча підійшла до дошки й домалювала шкалу часу. Точка початку датувалася дев’ятим липня, о 8:30 ранку, коли дівчинка вийшла з дому. Камери на подвір’ї кав’ярні зафіксували її о 14:56, де вона проходила повз, і це підтвердила офіціантка, яка в цей час якраз несла сміття до сміттєвого бака. Вдруге її бачили в кварталі Великі Сосни сімнадцятого липня, але дівчинка не пішла додому, а побігла на будівництво, і там її сліди губляться. Один із місцевих п’яничок розповів поліцейській, що о 17:45 сімнадцятого бачив цю дівчину в кварталі Болота, десь між Садовою і провулком Затишним. Софі на шкалі поставила крапку, надписала час, а збоку додала знак питання, потім повторила його, зробивши жирнішим. Це був ненадійний свідок. Слідча не була впевнена після спілкування з ним, що він дійсно бачив жертву саме того дня, а не іншого, через його звичку до пиятики. Але він клявся, що того дня не пив ані краплі.  

Вона дивилася на дошку, не розуміючи, чому за два місяці вони не знайшли нічого, а ще так прикро, що було загублено один зразок ДНК, який зібрав експерт із простирадла, яким жертва була обмотана. Їй не вкладалося в голові, як це могло статися: судмедексперт знайшов підозрілу краплю крові з відбитком пальця, але, на жаль, тканина зовсім не зберегла відбиток, і експерт ніяк не зміг зняти його, щоб зробити дактилоскопічне дослідження. Проте він зібрав зріз тканини для проведення ДНК-тесту. Місцева лабораторія не змогла зробити тест. Під час аналізу ДНК на електрофореграмі — графіку, який показує піки, що відповідають алелям (варіантам генів) у певних локусах ДНК, — було знайдено сліди від кількох людей. Електрофореграма показувала більше піків, ніж очікувалося для однієї людини, і піки різної висоти, що вказувало на різні пропорції ДНК. Тому зразки були відправлені до спеціалізованої лабораторії кримінальної судекспертизи в столиці на NGS (секвенування нового покоління), що дозволяє детальніше аналізувати змішані зразки, виявляючи навіть рідкісні алелі. А коли вже мали доставити зразки, виявилося, що деякі були неправильно підписані та передані до іншого відділу лабораторії. Через усю бюрократію з підтвердженням, що саме ці зразки стосуються справи вбивства Софійки Я., усе затяглося до вересня.  Софі здалось що хтось навмисне дискредитує її справу.

У двері кабінету Софі постукали. Прочинивши двері, заглянув сержант Олексій.  
— Проходь, — запросила Софі. — Що там із ДНК? Щось вони довго затрималися з тим аналізом.  
— Щось дивне відбувається з цією справою, — вагаючись, поклав на стіл рекомендований лист із лабораторії.  

Слідча відкрила лист, прочитала і справді: на тканині було два типи ДНК — один жертви, а другий невідомого чоловіка. По базі не було збігів, і це знову привело поліцейську в глухий кут. Вона розсердилася:  
— Трясця! — жбурнула вона документи на стіл, спершись на нього і дивлячись на дошку. — Ми нічого не маємо!  
— А ДНК — це вже не мало, — заговорив Олексій.  
— Олексію, що нам це дає? Ти пропонуєш усім чоловікам добровільно здати зразки генетичного матеріалу? Це смішно.  
— Ні, просто… — він уже й не знав, що сказати.  
— Нічого, вибач, я не мала зриватися на тебе.