6

… Сьогодні ми звертаємося до Богородиці, просячи її наставити нас на шлях істинний, принести мир і злагоду в кожну сім’ю. Амінь.  
Отець Андрій закінчив свою проповідь, і люди почали розходитися. Коли в церкві вже не лишилося жодної душі, Дикий із колегами зайшов усередину. Із захристії вийшов дяк. Капітан наказав дякові покликати отців, бо є важлива розмова.  Андрій підійшов і роз’яснив, що негоже говорити в Божому домі про спадок, тож вони вийшли в бік плебанії. Ігор пояснив: вони не розуміють, чому бабуся цієї нещасної дитини заповіла усе своє майно на церкву, і додав – коли напали на стареньку, він був із донькою капітана, вони говорили про дівчинку, убиту в лісі.  
Дикий нервово повертався до відділку. Софі підтвердила слова священника. По обіді Ігор зателефонував їй, поцікавившись, чи вже знайшли телефон жертви. Поліціянтка не сказала ні, і так – вона не сказала, у слухавці запала тиша.
— А з психологом ти говорила? — запитав він, не отримавши відповіді на попереднє питання.  
— З психологом? — здивовано перепитала слідча.  
— Та ви хоч щось дізналися за ці два місяці?  
Софі обірвала дзвінок. Священник надіслав їй посилання на збережений файл — листування психолога з жертвою — і в кінці написав: «Не дякуй».  

…За тридцять кілометрів від міста Верхній Брід, у селищі Долина, психологиня Ірина вийшла з кабінету, зачиняючи двері.  
— Ви до мене?  
— Так, — відповіла Софі.  
— Зараз не можу вести прийом, у мене зустріч через годину.  

Жінка показала посвідчення поліції.  

— Якщо ви хочете запитати про моїх пацієнтів, то тільки після ордера з суду. А так — це лікарська таємниця. Я не маю права розголошувати будь-які відомості про пацієнтів, вони розуміють, що все, про що ми говоримо, лишається між нами, — впевнено пояснила психологиня, ідучи до авто.  

Поліціянтка дістала з теки фото жертви з лісу: — Вона була вашою пацієнткою?  
Психологиня глянула, не показавши жодної емоції від побаченого жахіття на фото, і лише коротко відповіла:  
— Так. — а потім додала — Якщо ви не проти, ми можемо поговорити в машині, — і сіла в авто.  
Софі сіла поруч на пасажирське місце.  
— Ви її лікували? Можна дізнатися, від чого?  
— Від чого? — психологиню це питання розсмішило. — А що, лікують тільки від чогось? Ми не кажемо, що лікуємо, бо на більшість проблем, із якими стикаються мої пацієнти, немає ліків. Софійка, так, здається, її звали. Її привів дядько після смерті батька.
 — Вона когось боялася?  
— Цього я не знаю, але рік тому вона кардинально змінилася, і ці зміни не пов’язані зі смертю батька. Щось сталося, але вона так і не відкрилася мені. Думаю, вона закохалася, а потім розчарувалася, розумієте?  
Психологиня під’їхала до маленького будинку на краю селища, дістала з сумки чорну рясу, білий комірець, чепець.  
Софі остовпіла. Жінка була черницею. Вона вийшла з авто.  
— Познайомтеся, сестра Ірина, — мовила психологиня, імітуючи реверанс. — З монастиря Святої Анни.  
Софі, приголомшена, не спромоглася нічого відповісти.  
— Ви зі мною? — запитала Ірина.  
— У мене зустріч із жінками, які постраждали від насильства. Ви б допомогли мені, поговорили би з ними як жінка-поліціянтка.  
Слідчій нічого не лишалося, як погодитися. Вона поверталася до Верхнього Броду вже під вечір, розуміючи, що вони з отцем ішли правильним шляхом у справі по вбивстві в лісі. Пошук невідомого хлопця тепер став пріоритетом для неї.  

Наступного дня на плебанії з’явився адвокат із заповітом бабусі Софійки: усе майно заповідано Ігорю. Через годину приїхала поліція, вони отримали копію заповіту. Священник сів в авто поліції, і вони направилися на Центральну 45, у відділок.  
— Вимкніть сирену, — попросив отець.  
Вони не вимкнули. Рев сирени привертав увагу перехожих, а коли люди побачили, як Ігор виходить із машини, містом поповзли чутки. Капітан Дикий сидів у своєму кріслі в кабінеті. Священника завели — точніше, привели, як злочинця, — до кабінету капітана.  
У кабінеті тхнуло сигаретами та фарбою після ремонту, що потік повітря заганяв із коридору. На столі розставлені фото його синів, маятник Ньютона і старий ноутбук, який шумів від забитого пилом вентилятора. Дикий узяв теку з паперами: 
— Ну що, отче Ігорю?  
До кабінету зайшла Софі.  
— Присядь, — сказав він їй, показавши на стілець поруч з отцем. — Так, продовжимо. Ігорю, звідки ти взявся, такий красень? — він іронічно переглядав документи. — Цікава в тебе біографія: прослужив рік на строковій і побіг до семінарії. — Він засміявся. — То ти раптом обрав істинний шлях? Однак я зателефонував моїм колегам із твого містечка і дещо цікаве почув. Не хочеш пояснити?  
— Ні, – кинув коротке «ні» священник.  
— Ти, виявляється, хлопчик із характером. Як вмовив стареньку заповісти все майно на себе?  
— Я лише сьогодні дізнався.  
— Так, вірю, справді вірю. А ти, Софі, віриш? Та хто не повірить, ви ж у нас поважна людина в громаді. Але є маленький нюанс: тобі подобаються старші дівчата, я б сказав, жінки з досвідом.  
— Капітане, не переходь межу, — Ігор поклав руки на стіл.  

Капітан розсміявся: — А може, ти гроші їхні любиш? Ти ж у свої вісімнадцять загравав до жінки начальника поліції. Там такий розгорівся скандал! — Дикий розійшовся в розповіді, наче переказує серіал. — Я не розумію, як можуть подобатися старші жінки з їхнім целюлітом. Вона була хороша?  
Ігор встав і зацідив капітанові в обличчя.  
— Ще слово — і ти зуби збиратимеш у коробку, — ревкнув Ігор капітану, виходячи з кабінету.  
Софі вибігла за ним. Постовий хотів затримати священника, але вона показала рукою, що не треба. Ігор ішов до машини, де вже чекав Андрій на «Пежо».  
— Чекай, ця історія є вигадкою! — зупинила Софі отця. — Ти спеціально придумав це, щоб я повірила тобі, і допомагала та ділилася інформацією з розслідуванням справи Софійки.  
— Про що ти?  
— Поліція, арешт... Ця поліціянтка справді була дружиною начальника поліції?  
— Якщо так, то що?  
— Ти тому став священником? Ти банально втік, сховався від свого роману? Це так ницо! І ти ще повчаєш людей у церкві, ти… ти просто лицемір!  
Вона обернулася, щоб забратися геть.  
— Це не була дружина, — сказав він.  
— Що?  
— Це була його донька, і вона приховала мою справу.  
— Але ж казали, що ти зустрічався з дружиною! Усе місто гуділо про молодого коханця дружини начальника поліції. Через тебе вони розлучилися, ти вліз у сім’ю! Ти такий, як...  
— … Як твій батько? Ти досі не змирилася, що він покинув твою матір? Ти тому вибігла за мною, щоб повчати?  
Софі махнула рукою, щоб ударити, але вчасно стрималася.  
— Чому приїхав у наше місто? Не було тебе — не було цих убивств. Що шукаєш? Ти хоч священник? Бо в мене виникають підозри, що ти банальний аферист, який хоче забрати в стареньких їх майно. І про доньку ти збрехав! Донька начальника була за кордоном, вона журналістка, живе в Німеччині!  
— Думай, як хочеш.  
Ігор підійшов до авто та сів поряд з водієм. Софі сіла ззаду за водійським кріслом. Андрій вийшов і відійшов убік, трохи далі від авто.  
— Чому ти шукаєш убивцю? Хто вони тобі, отче?  
— Якщо я скажу, що хочу знати правду, ти мені повіриш?  
— Але… Я говорила з моїм одногрупником з академії. Він був на практиці у твоєму місті, і добре пам’ятає цей скандал. Тоді начальник подав у відставку через приховування справи N*236/M, твоєї справи.  
— Та чого ти вчепилася? Ну, бачили мене пару раз люди в ресторані з жінкою начальника. Ти думаєш, де вона мала зі мною зустрітися, щоб поговорити? У відділку чи готелі. Розумієш, вони не дуже хотіли такого зятя, як я. Ти б хотіла, щоб твоя донька вийшла заміж за дев’ятнадцятирічного шмаркача з боргами за програні бої? Зрозумій правильно: її батьки планували інше життя для доньки. В неї були стосунки з адвокатом, усе йшло до того… Вона слідча, щойно закрила справу, в якій попередник не просунувся ні на йоту. Того вечора в неї планувались заручини з тим Олегом-адвокатом, але коли надійшло сповіщення про нелегальні бої, вона поїхала на виклик. І там… така бійка між поліцією та бійцями — зрозумій, там були великі ставки, і ніхто не хотів загриміти за ґрати. Коли почався кіпіш, я втік зі спортзалу. Вона мене наздогнала в провулку, вона перша ударила, я відповів і вирубив її. Хотів утекти, але її напарник приклав мене дубинкою.  
А вже у відділку, в її кабінеті, я побачив синяк на її обличчі й плечі — вона перевдягалася в чисту сорочку. Я сидів на диванчику, вона підійшла і сказала, що я вільний і можу йти, що не буде ніякої кримінальної справи. І привітала мене з вісімнадцятиріччям — насправді вона єдина привітала мене з днем народження. Якби вона відкрила справу, мене б судили як повнолітнього.  
— То чому вона так вчинила?  
— Що? Чому не відкривала провадження? — Софі поглянула на Ігоря, він зрозумів, це єдине, що її обходить.  
— Цей мудак-тренер збирав хлопчаків, таких дурних, як я, робив нелегальні бої, а коли дістав великий куш зі ставки – кликав копів, щоб нас дітлахів, пов’язали.  
— То це підстава?  
— Не знаю, тобі видніше.  
— Якщо вона тобі допомогла, ти ж казав…  
— …Що казав? Що вона буде моєю? Це правда, коли виходив з її кабінету, я це їй і сказав. Я не знав, що той адвокат, який прийшов мене захищати, — її наречений.  
— Що? — Софі отетеріла.  
Ігор засміявся.  
— Тобі щойно виповнилось вісімнадцять, і ти поліціянтці, яка тебе заарештувала, сказав, що вона…  
— Я сказав: «Ти будеш моєю жінкою, запам’ятай це і не смій сказати “ні”». Ти б бачила очі її нареченого — вони палали від люті.  
— Це так по-дурному. Чекай, але вона була з тобою, тобто вона покинула адвоката? Вона слідча, то їй вже було?  
— Приблизно… Двадцять п’ять.  
— Двадцять п’ять?!  
— А мені вісімнадцять. Вона… Та це зараз не має значення.  
— Це твоя перша любов? Трясця! — вона вилаялася — Пробачте, отче.  
— Та ні, нічого, я іншої реакції й не чекав.  
— Але ви казали, тобто ти казав, що ви розстались?  
— Після розірвання заручин із тим адвокатом її батько все зробив, щоб вона покинула місто.  
— Поїхала?  
— Так.  
— Але ти в армії був?  
— То здавалось надія, що її батько ще повірить, про мої наміри. Він як колишній військовий… Я думав, якщо стану таким, як він, то…  
Софі перервала:  
— А навчання на священника?  
— Це потім, як нічого не вийшло.  
— Ти здався?  
— Пройшла любов, з’явилась мета — допомагати людям. Щось втрачаємо, щось знаходимо.  
Жінка вийшла з машини, попрощавшись. Вона вже не знала, у що має вірити.