5

Ігор зачинив двері, виходячи з лікарні. Він плентався, опустивши плечі, згорбившись, наче увесь тягар світу зсунувся на нього. Софі під’їхала на службовому авто.  
— Отче, — вона причинила дверцята машини й покликала його, запрошуючи сісти. — З вами все добре?  

Через сирену швидкої, що завила десь вдалині, Ігор лише тепер помітив авто поліції. Він думав про останній погляд старенької та її слова: «Вони убили мою онуку, вбили отця і прийдуть по вас». Її посмішка його налякала — наче перед смертю вона розгадала його обман. Він бачив, як помирала людина, двічі: перший раз в армії, коли знайшли старшого з серцевим нападом, другий — у барі, де він працював, в хлопця вистрілили з «Глока». Ці два випадки не з приємних в його житті, але зараз смерть торкнулася Ігоря особисто.  
— Отче, — жінка підбігла до нього, схопивши за руку.  

Ігор здригнувся — чи то від переляку, чи то від її гарячої долоні.  
— Ходімо, я вас завезу на плебанію.  

Ігор із Софі їхали мовчки. Вона раз щось запитала, він не відповів, і вона більше не намагалася.  
В’їжджаючи на подвір’я плебанії, Ігор отямився:  
— Є лист, — сказав він.  

Поліціянтка не зрозуміла, про що йдеться, і зиркнула на нього. Він пояснив:  
— Є лист Софійки до якогось Віктора, типу любовний.  
— І ви тільки тепер це кажете? — Там нічого особливого, три речення. Ходімо до хати, я вам покажу.  

Вони відчинили двері будинку. На кухні стояла вечеря, приготована Степанівною.  
— Присядьте, я зараз принесу. Не хвилюйтесь, почувайтесь як удома. Андрій поїхав, повернеться завтра, а Степанівна вже пішла до дому, тож не переживайте, ніхто не пліткуватиме.  

У голові Софі промайнула думка: «Плітки — це найменше, що мене хвилює в цю хвилину». Ігор приніс лист. Софі підняла очі й уперше побачила його без ряси: біла футболка обтягувала широкі плечі, підкреслюючи м’язи. Вона знала, що йому двадцять шість, але в рясі він здавався набагато старшим, а в футболці та джинсах виглядав як молодий сучасний хлопець.  

Ігор узяв чайник і налив чай собі і їй у філіжанки зі старого сервізу.  
— Візьміть, ваш чай, — він простягнув чашку до неї.  

Вона вперше відчула дотик його руки до своєї. Він віддав чашку, навіть не помітивши, як вона захоплено на нього дивиться.  
— Софі, — вона аж здригнулася, — давай на «ти».  

Жінка кивнула — здається, це єдине, що вона могла зробити в цьому зніяковінні.  
— Цей лист я читав кілька разів, там нічого — банальні словечка, складені докупи.  

«Банальні словечка», — подумала вона.  
— Ти ніколи не отримував таких листів? — запитала Софі.  
— Ні.  
— І не писав?  
— Я писати не вмію.  

Софі засміялася. Він посміхнувся і виправився:  
— Я не вмію писати такі листи. А ти?  
— Що я… писала чи отримувала?  

Священник показав на лист. Софі зрозуміла, що він питає, чи вона писала.  
— Було діло в школі, але то помилкова закоханість. Коли я переїхала до батька — мати вийшла заміж повторно й чкурнула за кордон, — я зустріла хлопця. Він був популярний, у мене не було б шансів. І до речі, його теж звали Віктором, мій однокласник. Я не наважилася йому відправити — ту валентинку.  

— Підліткова закоханість, — Ігор потер шию. — Шкільна любов мене обминула. Точніше, я вибрав бокс і бої, я вибрав гроші. А дівчина, з якою я зустрічався, була швидше подругою, точніше «дружбаном».  

Софі перечитала лист, і там справді була банальщина: «Люблю, бла-бла», три речення. Ігор сів навпроти, опинившись лицем в лице, вона поглянула йому в очі: голубі, глибокі. Коротке темне, як ніч, хвилясте волосся йому направду пасувало, борода злегка занедбана — видно, що він не звик її носити й не вміє доглядати. Одне вухо зрощене після перелому — це часто трапляється в тих, хто займається боксом.  

Вона зрозуміла, що їй подобається його запах. Їй важко давалось розібрати, що це за парфум, але вона точно знала, що це хороший парфум. Від цієї думки Софі відкинулася на спинку крісла. Ігор не помітив, як занадто близько нахилився в її бік.  
— Вибач, — сказав він. — То що це нам дає? — він показав на лист.  

Вона мовчала. Він торкнувся її руки, щоб привернути увагу, йому здавалось, що вона загубилась у своїх думках.  
Софі злякалася й підвелася, щоб утекти — утекти від того, що могло статися.  
— Мені пора, — вона попрямувала до виходу, тримаючи в руках лист.  
— Я тебе налякав? — запитав Ігор. — Чекай, я все поясню. — Він наздогнав її біля авто і притримав двері її машини. — Ти не так усе зрозуміла. Я не хотів тебе образити.  
— Ти мене не образив, правда.  
— Послухай, Софі, я… зайнятий. Ну, я не знаю, як правильно пояснити, але повір мені, мені не цікаві жінки, — він протер обличчя рукою. — Боже, не так…  
— Не треба, отче, я все розумію. Церква — священнику забороняє мати стосунки після висвячення. Пробачте, якщо ви подумали, ніби я вважаю, що ви підбиваєте до мене клини.  
— Ох, я радий, що ти зрозуміла. Ну що, друзі?  
— Друзі, — сказала Софі, не знаючи, радіти їй чи горювати.  

Дев’ята вечора. «Пріус» мчав дорогою від плебанії. «Що ти собі думаєш?» — Софі гнала ці думки з голови. Софі Крісс, тридцятирічна слідча, самотня — без чоловіка чи коханця. Її колишній виявився банальним покидьком: утік, щойно вона заговорила про щось серйозне. Відтоді вона боялася комусь довіритися. Жінка дійшла висновку, що всі чоловіки однакові — обманюють і зникають, як її батько, коли покинув матір.  

Вона зайшла під душ. Вода була холодною — у її будинку доводилося чекати, поки бойлер нагріється, але вона не стала цього робити. Софі терла шкіру губкою до почервоніння, намагаючись позбутися бруду. Уже хвилин десять вона була ідеально чистою, але відчуття бруду не зникало. Вночі її переслідував сон про гріхопадіння з цим чоловіком.  

Ближче до обіду отець Ігор під’їхав до будинку N*64 у Східному кварталі. Він дізнався адресу хлопця на ім'я Віктор із листування жертви з психологом. Крісс прибула до Віктора трохи раніше й саме збиралася зайти на подвір’я, коли помітила темно-зелене авто.  
— Чому ви тут, отче?  
— А ти? Ми знову на «ви»?  
— Вибач, я ще не звикла.  
— Розумію.  
— Як ти дізнався про Віктора?  
— У тебе свої канали, у мене — свої.