4

Під вечір шостого дня після смерті Софії на плебанію прибігла пані Сач. Вона хотіла поговорити зі священником. Степанівна саме збиралася додому. Вона закінчила всю роботу в храмі й, виходячи, повідомила пані Сач, що отець пішов провідати одну з парафіянок і повернеться за годину. Пані Сач, кивнувши, дала знати, що зачекає, і присіла на лавку біля будинку. Ігор, заїжджаючи на подвір’я, угледів жінку. «У вас тут що, психолога немає? — подумав він. — Як це все набридло, і кінця не видно». Зобразивши доброзичливу усмішку, він вийшов із машини.  
— Добрий вечір, ви до мене?  
— Так, — відповіла та.  
— Щось сталося?  
— Отче, благаю, поговоріть із моїми синами… Це вони знайшли ту дитину на стежці. Розумієте, вони бояться, ночами кричать уві сні, що вона за ними прийде.  
— Можливо, дітям варто поговорити з психологом? Хороший спеціаліст неодмінно допоможе. Якщо треба, я знайду когось.  
— Шкільний психолог із ними говорив, але, прости Господи, це старий п’яниця. У нас не ліцей, у нашій школі так про дітей не дбають. Там не вчаться діти багатіїв. А хороший психолог коштує великих грошей, яких у нас немає, отче. Отець Лука розмовляв із дітьми з нашого району — вони його слухали й поважали.  
— Гаразд, — важко зітхнув він. — Я поговорю. Завтра буде зручніше, у вас удома.  

Жінка подякувала й пішла. Ігор зайшов у будинок. Він мріяв відпочити від цього міста й людей, а ще більше — повернутися до свого дому, до ліжка, в якому міг би спати до обіду, до рідного міста, щоб хоч на день усе це забути. Йому набридли ця кухня, вітальня, їжа, яку готувала Степанівна. Він прагнув повернутися до свого життя. Діставши телефон із кишені, Ігор відкрив контакти й набрав номер, підписаний як «Олег».  
— Вітаю, є проблема.  
Голос із того боку запитав:  
— Яка?  
— Чин похорону. Я не зможу провести. Це занадто, розумієш? Я не хочу перетворювати похорон бідної дитини на фарс.  
— Усе владнаю. Приїде твій друг-священник і зробить усе, як книжка пише. Придумай щось для місцевих, щоб пояснити. Не переживай, усе буде як треба. Роби свою роботу й більше не дзвони мені по дрібницях. Ти й так мені винен, зрозумів?  

«Зберись, — сказав собі Ігор. — Ти священник, ти маєш у це вірити й не відступати від цієї ролі. Одна помилка — все піде шкереберть. Я знайду Вероніку, і все закінчиться. А зараз я священник, і якщо я повірю, то й інші не сумніватимуться». Він закутався в ковдру й заснув.  

Зранку Ігор почувався краще. Одягнувши рясу, він поїхав, як обіцяв, до сім’ї Сач.  
— Отче, як добре, що ви приїхали! Хлопці зараз біля річки, на мості, неподалік «тополь». Чоловік їх покличе, зачекайте, секундочку, присядьте, — вона показала на лавку біля ґанку.  
— Не треба, я сам їх знайду, — відповів той і пішов у бік річки.  

Він приблизно знав, де річка і де ті «тополі». Місцеві називали її Тихою — і справді, вона тиха, вода ледь текла й нестерпно смерділа. Хлопці на мості кидали камінці у воду.  
— Добрий день, — привітався один із них, штурхнувши брата, щоб молодший звернув увагу на священника.  
— Добрий день. — Це наша мати вас прислала? Вона надто про нас піклується, розумієте.  
— Розумію. То ви справді боїтеся тієї дівчини?  
— Ха, ні! Вона ж померла, як вона по нас прийде? Не смішіть! — вигукнув один із них.  
— Це точно, — підтвердив інший.  
— То чого боїтеся? — Ігор присів біля хлопців, злегка послизнувшись.  
— Ви обережно, отче, а то впадете у воду й пір’ям поростете, — засміявся менший.  
— Або виросте хвіст, будете як русалка, — додав його брат.  
— Русалка? — перепитав священник, здивовано глянувши на хлопця. 
— А ви думаєте, що тут плавати можна? Та тут усю воду з шахти скидають, там уся таблиця… «Мен-де-лє»… — хлопець затнувся, а його брат виправив:  
— Таблиця Менделєєва.  

«Дійсно, як діти готові говорити правду, — подумав Ігор, — не розуміючи, які наслідки чекали на них, якби вони були дорослі».  
— То чого ви так боїтесь? — вдруге запитав він, дивлячись на дітей, які гралися, кидаючи на інший бік річки дрібні гілочки, принесені одним із близнюків.  
— А що, якщо по нас прийде той, хто це з нею зробив?  
— Ви його бачили?  
— Ні, ми нічого не бачили, — відповіли вони одночасно.  
— То немає чого боятися. Якщо б вбивця думав, що ви щось знаєте, то вже б… — «Зупинись, це діти», — подумав отець.  
— Що? Що вже?  
— Убивця виказав би себе. Ви ж переглядали серіали про поліцію? Там злочинець завжди себе видає, а поліція його швидко ловить.  
— Точно! Я ж тобі казав, — буркнув один брат іншому. — А ти боїшся, сикло. 
— Якби щось знали, сказали б мені?  
— Правда, ми нічого не знаємо. Ми там трохи працювали — косили газони в багачів, — пояснив один із братів.  
— Заробляли собі на велосипеди, — додав другий.  
— Ми знайшли дівчину в лісі. Уже закінчили роботу й ішли додому, коли почули крик. Побігли туди — побачили її. Ми не одразу пішли, — зізнався хлопчик, — бо він, — один брат показав на іншого, — злякався.  
— Зрозуміло, — кивнув головою Ігор.  

Поговоривши з дітьми, священник пішов у сторону плебанії, одне стало ясно: хлопці боялися за свою шкуру, а не того, про що казала їхня мати. Його слова їх заспокоїли, але сам він так нічого й не дізнався, хоч і сподівався на більше.  

Через два тижні після смерті Софії поліція нарешті віддала бабусі тіло дитини. Усе мало бути як годиться — її мали поховати біля матері й батька. Ігор вигадав відмовку, що захворів, але, на щастя, його друг Андрій погодився провести обряд поховання. Отець Андрій приїхав у місто на запрошення Ігоря й залишився, щоб допомагати зі службою в храмі. Він узяв на себе всю роботу священника — поховання, вінчання, сповіді. Ігор лише виголошував проповіді та спілкувався з громадою, а решта лягла на плечі Андрія.  

Степанівна тішилася, що отець Андрій завжди хвалив її їжу й досконало знав порядок служіння в церкві. Її часом дратувала незграбність Ігоря, але виховання не дозволяло їй зробити зауваження.