3

Степанівна вже від самого ранку грюкала посудом на кухні плебанії.  
— Я вас не розбудила, отче?  
— Ні, все добре.  
«Ага, добре», — подумав Ігор. — «Я б тебе послав під три чорти».  
— Степанівно, я хотів дещо спитати.  
Степанівна відволіклася від миття посуду і, витираючи руки об фартух, сказала:  
— Уважно слухаю.  
— Ліцей імені Т. Г. Шевченка, де він?  
— Від центру, де фонтан — ви бачили його?  
Священник кивнув головою, підтверджуючи, що знає, де місцевий фонтан.  
— Ось від фонтану наліво через сквер, триповерховий будинок, цей квадратний монстр — то ліцей.  
— Монстр?  
— А що, хіба не так? Там раніше був гарний Будинок школяра, а мерія дозволила добудову під ліцей для «багачів». Отче, ви через ту дівчину, що біля лісу на «Східному» знайшли? Не треба вам лізти в це. Кажуть люди, що недобрі чутки ходили про цю дитину. Не личить мені, старій, вірити якимсь там пліткам, але, як то кажуть, немає диму без вогню.  

 Ігор заправив авто і поїхав шукати той фонтан. «Наліво казала вона», — згадував він. Під’їхав, побачив триповерховий будинок — і той справді виглядав як монстр серед затишних крамничок та старої бібліотеки.  

— Отче! — він почув голос Софі.  

Ігор поглянув на поліцейську. У цивільному вона виглядала зовсім іншою: густе темно-каштанове кучеряве волосся з легким природним відблиском, оверсайз-футболка, джинси прямого крою, на ногах — білі кросівки Nike. Коли вона підійшла ближче, він розгледів виразні темно-карі очі та світло-карамельну шкіру, яка дісталася їй від одного з батьків. Дівчина мала гармонійні риси обличчя, повні губи і природну граційність. У рухах вона підкреслювала натуральну красу без зайвого макіяжу.  

— Ви хочете стати отцем Брауном?  
— Що? — Він поглянув на неї з нерозумінням.  
— Це з серіалу про священника-детектива, називається «Отець Браун», тринадцятого року. Я в дитинстві захоплювалася такими детективними серіальчиками.  
Ігор посміхнувся, махнувши рукою, мовляв, у жодному разі не прагне стати детективом.  
— Ви не просто так тут. Шукаєте вбивцю Софійки? Залиште це, ми самі. А може, ви не вірите в нашу поліцію?  
Ігор ледь стримав сміх.  
— Вірю, звичайно, вірю. Софі, ви хочете поговорити з цими дітьми, а я хочу виконати свою обіцянку. То, може, разом з’ясуємо, що сталося з дитиною?  
— Ні, — строго відказала Софі. — Це вам не детективна авантюра.  
— Хм, ви маєте намір так просто зайти в школу, ну, покажете значок поліцейської та допитаєте тих дітей? І вони все вам розкажуть? Не смішіть. Ви поріг не переступите, а вони вже викличуть батьків, а ті — адвокатів. Ви прекрасно знаєте, чим закінчується допит неповнолітніх. Ось що я пропоную: я поговорю з ними як священник. Не скажу, що вони вірять у церкву — вони підлітки зі своїми підлітковими мріями й бажаннями. Але їхні батьки… Я тут лише другий тиждень, але зрозумів одне: ці люди хочуть здаватися ідеальними в усьому.  

Софі прекрасно розуміла, що священник правий.  

— Домовились, але ми йдемо разом, і питання ставлю я, — Софі показала рукою, пропускаючи отця вперед у шкільний двір.  
Якраз була перерва. Софі добре знала, до кого має підійти, бо вже дізналася, з ким дружила жертва.  
— Дівчата, — вони підійшли до трьох школярок, — ви подружки Софійки?  
Дівчата глузливо засміялися.  
— Подружки? — почала одна з них. — Ні, вона не дружила з нами. Вона любила тих, хто постарше, а ми так — однокласниці.  
— Постарше? — перепитав Ігор.  
Вони ще дужче розсміялися.  
— Таких, як ви, — додала друга. — Ми не знаємо, з ким вона зустрічалася. Вона вже давно вважала себе «крутою». З нами хіба що на уроках говорила, а після сідала до чувака на чорному байку.  

Продзвонив дзвінок.  

— Нам час, — пояснила одна зі школярок.  
Софі та священник покинули подвір’я школи.  
— Може, по каві? — запропонував Ігор.  
— А вам можна з… — Софі зупинилася, подумавши: «Що я верзу?»  
— Ви думаєте, що священники — раби, яким не можна й кави випити?  
— Я не те хотіла сказати, просто… — вона задумалася.  
— Ви не хочете, щоб люди шепотілися в мій бік, — продовжив Ігор її відповідь. — Не хвилюйтесь, я не з кришталю, і не треба мене берегти. Я якось сам, не маленький, — він засміявся.  
— Пробачте.  
Вони зайшли в затишну кав’ярню на розі вулиці.  
— Ті діти… Ви думаєте, що вони правду казали? — запитав Ігор.  
— Не знаю. Але в наш час усе можливо.  
— У наш час?  
— Ну, коли я вчилася в школі, ми так не говорили й не думали.  
Ігор засміявся.  
— Вам скільки? Двадцять п’ять від сили. Десять років тому було те саме.  
— Дякую, — зашарілася Софі, — але двадцять п’ять мені минуло вже років п’ять. Можливо, і так само, просто я росла за інших обставин. Моя мати строга тримала мене в упряжі, а батько… Якби він дізнався, що я думаю про якихось там хлопців, або, не дай Боже, зустрічаюся, він би одразу їм ноги переламав. Хоч він жив далеко від нас, він би приїхав, я знаю.  

У Софі задзвонив телефон. Ігор почув, як чоловічий голос із трубки кричить: «Білосніжна, ти що задумала? Чого попхалася в ліцей без мого дозволу?»  

— Білосніжна? — перепитав отець.  
— Це так по… — вона не дала йому закінчити, продовжила:  
— Расистське? — Софі засміялася. — Ні, Дикий не расист. У мене є сім братів, і я найстарша. Коли батько своєму найменшому читав казку, той сказав, що я як Білосніжка і семеро гномів. Вони всі ще малі, від різних мам. Дикий, як ви зрозуміли, отче, не дотримувався обітниці вічної любові. Моя мати його перша дружина, а потім ще дві. Мама не повернулася на свою батьківщину. Він хоч і ловелас, але про дітей дбає, розумієте? Згодом мама вийшла заміж за такого ж іноземця, як вона, і тепер живуть щасливо у Франції, а я залишилася з батьком. Мені занадто складно покидати мій дім. Та що це я про себе? Вам, напевно, набридла ця історія. Я уявити не можу, скільки таких історій ви чули за свою службу.