2

20 липня в «Східному» кварталі брати Сач, двоє тринадцятилітніх хлопчаків, знайшли мертву дівчину на стежці, що тягнеться вздовж лісового масиву й слугує жителям біговою доріжкою. Вона була в білій сукні, а на голові мала вінок із соснових гілок. Крик дітей налякав маленького шпіца та Олега, хіпі-програміста, який прогулювався неподалік із собакою. Він хотів вилаяти дітлахів, але одразу помітив, що вони не місцеві. Йому здалося, що ці незнайомці, можливо, задумали щось вкрасти з подвір’я сусідів. Їхній одяг виглядав дешевим, як із мас-маркету, що різко контрастувало з вишуканим стилем жителів цього елітного району. Пронизливий вереск змусив його побігти в напрямку звуку.

Поліція прибула незабаром після дзвінка до відділку. Капітан Дикий разом із судмедекспертом Віктором приїхали одразу за слідчою Софі та стажистом Олексієм. Слідча підійшла до тіла й упізнала убиту — сімнадцятирічну Софійку. Дівчина лежала на траві, навколо неї викладене з соснових гілочок коло, наче рамка з фотографії. У цьому колі нічого зайвого — ані гілочки, ні вм’ятої трави. Одягнувши рукавички, Софі підняла те, що здавалося імпровізованою сукнею, але виявилося звичайним білим сатиновим простирадлом.

— Чи можете ви забрати цей вінок? — тихо запитала вона дивлячись на Віктора.

Віктор обережно підняв вінок. Під ним відкрилася моторошна картина: череп дівчини повністю розтрощений, а сіра речовина — драглиста маса жовтувато-рожевого кольору — розтеклася по траві. Слідча відвернулася. Стажист Олексій, зблідлий як смерть, глянув, ледь стримуючи нудоту.

— Не сюди! — вигукнула Софі. — Не забруднюй місце злочину!

Олексій кинувся вглиб лісу й вивернув усе, що з’їв за день. Судмедексперт мовчки продовжував огляд за протоколом. Софі не бачила сенсу залишатися біля тіла — вона вже дізналася все необхідне й упізнала жертву: пам’ятала її з фотографії, яку показувала бабуся, коли подавала заяву про розшук у відділку. Слідча повернулася до машини, знайшла між сидіннями пляшку води й ковтнула. Вода виявилася теплою, застояною, з неприємним присмаком, тож Софі скривилася. «Оце б від сорому горіла, ще й перед Диким», — подумала вона. До району Великі Сосни — п’ятнадцять хвилин їзди, а з мигалками — сім. Поліціянтка увімкнула сирену й помчала.

Бабуся Софійки саме виходила з під’їзду, коли побачила машину поліції. Вона одразу відчула біду. Отець Ігор щойно під’їхав на своєму «Пежо», щоб поговорити з нею про онуку. Не встигши вийти з машини, він помітив, як жінка осіла на землю.

— З вами все добре? Що сталося? — підбіг він.

Вона мовчки вказала на машину поліції, що в’їжджала у двір. Софі підійшла до них і пояснила, що треба проїхати до відділку поліції на впізнання. Отець рушив за ними, щоб підтримати стареньку.

Через дві години священник і бабуся вже підтвердженої жертви жорстокого злочину вийшли з відділку. Він сказав слідчій, що відвезе стареньку додому, але Софі порадила поки не повертатися до квартири, доки її не оглянуть експерти. Тож вони вирушили на плебанію.

Поліція ретельно обшукала кімнату Софійки, але не знайшла нічого, що вказувало б, де вона була останні два тижні чи з ким могла зустрічатися. Проте в Софі зародилася підозра: деякі речі дівчинки надто дорогі для її достатку чи бабусиних можливостей. Чорне коротке плаття з етикеткою, де красувалася ціна з трьома нулями, кросівки за кілька тисяч, парфуми вартістю в сотні доларів. Телефона жертви у квартирі не знайшли, як і на місці злочину. Комп’ютер запаролений, тож їй залишалося чекати спеціалістів.

Після огляду квартири з відділку зателефонували бабці, повідомивши, що вона може повертатися додому, але попросили не заходити до кімнати онуки без потреби — поліція могла ще повернутися. Жінка зайшла у квартиру вже після того, як поліція пішла. Побачивши сліди роботи слідчих, вона відчула тривогу й розпач. Ігор якраз припаркував авто і підіймався слідом за нею до квартири.

— Тримайтесь, — сказав він, не знаючи, що ще сказати в такій ситуації, адже жодні слова не допоможуть.

Вона мовчки вказала на двері кімнати онуки, де щойно працювала поліція. Ігор відчинив двері й увійшов усередину. Окинувши оком кімнату, він зрозумів, що це звичайна підліткова оселя: іграшки, бантики, імпровізована гірлянда з браслетів та гумок, прикріплена до дзеркала, розкидані невпорядковано шкільні підручники — чи то поліція так залишила, чи так було до їхнього приходу. Отець добре розумів, що після поліції він нічого не знайде: якщо там і було щось, що могло б навести на вбивцю, це, певно, забрали.

Ігор зайшов на кухню, де жінка, ледь притомна, сиділа, втупившись у стіну. Він зробив їй міцного солодкого чаю, дістав з аптечки заспокійливе, яке вона іноді приймала, накапав у склянку й подав, запевнивши, що зробить усе, щоб знайти винуватця, та молитиметься за душу її онуки.

Судмедексперт відзвітував: розтин показав, що смертельну рану завдали тупим предметом. За десять метрів від тіла знайшли шматок сланцевого каменя — знаряддя вбивства, принесене вбивцею або жертвою. Експерт пояснив, що в цьому лісі не може бути такої породи каменю: це гірський камінь, який часто використовують у будівництві. Стороннього ДНК на камені не виявлено, лише убитої. Під простирадлом жертва одягнена в джинси та топ. У кишені штанів знайшли квітку аконіту. У роті виявили шматочок хліба, змочений вином, який, судячи з усього, поклали вже після смерті. Віктор пояснив: якби до смерті, то слина розмочила хліб, і вона, ймовірно, проковтнула. У шлунку не знайшли жодної їжі — усе вказувало на те, що жертва не їла щонайменше добу.