1

Слава Ісусу Христу!

— Навіки слава Богу, — відповіла Вероніка Лук’яну і всміхнулась. Вона сіла в старий «Пежо» 90-х.

***
Червоний «Порше» мчав дорогою. Водій, помітивши чоловіка у священницькій рясі, що стояв обабіч, зупинилася біля знаку на в’їзді до міста «Верхній Брід».
— Добрий день, отче, ви до «Броду»? — привітно запитала жінка років п’ятдесяти. — Сідайте, я вас підвезу.

Вона недбало переклала свою сумку на заднє сидіння й жестом запросила сісти поруч.

— Ви, отче, мабуть, приїхали на місце отця Луки?

Священник кивнув, коротко підтвердивши її здогад.

— Бідолашний, яке горе з ним сталося… Ой, і чого це я одразу про сумне заговорила? Я Анна, міська голова цього чудового містечка.

— Ігор, — відрекомендувався священник.

Містечко справді захоплювало: Ігор дивився у вікно на краєвиди своєї нової парафії й милувався ними. Верхній Брід оточували густі ліси з одного боку, а з іншого, за кілька кілометрів, виднілася шахта — вона врятувала це місце від занепаду. Дорога до міста ідеально заасфальтована, обрамлена доглянутими узбіччями й освітлена сучасними ліхтарями. Саме місто складалося з чотирьох великих кварталів. Центральний квартал утворювали старі двоповерхові будинки з червоною черепицею, у яких розмістилися всі будівлі місцевого самоврядування. Квартал «Великі Сосни» вважався районом новобудов. Тут ще зводили чимало споруд, але вже стояли три заселені п’ятиповерхівки зі скляними балконами — їх місцеві називали «скляшками». У цьому районі жили переважно шахтарі та дрібні підприємці. Спочатку Ігор подумав, що містечко занедбане, але до кінця дня зрозумів свою помилку. «Східний» квартал вражав: приватні будинки з доглянутими газонами, декоративними деревами та білосніжними парканами, а ще парк, що простягався вздовж усього кварталу. Найбідніший квартал поближче до шахти «Болота» — тут деякі будинки вже покосилися від старості.

На схід від центру міста височіла церква: куполи з позолотою виблискували під сонячним промінням. Сучасний кам’яний храм звели коштом місцевих меценатів на місці церкви, знищеної вогнем у 2001 році під час пограбування. Тоді вона була одноповерховою, із двосхилим дахом, а бічні прибудови — односхилими, увінчаними на кутах невеликими ліхтарями з куполами. Інтер'єр храму прикрашав чотириярусний іконостас, створений у другій половині XIX століття. У 1970-х роках поруч добудували кам’яну дзвіницю, яка єдина вціліла після пожежі. Нинішній храм обладнали системами охорони та пожежогасіння. Подвір’я навколо церкви вражало око — ландшафтний дизайнер постарався на славу. Обабіч стояла плебанія: маленький одноповерховий будиночок із садом вишневих дерев і чайних троянд, огороджений парканом, що відмежовував його від території храму, ніби розділяючи людське від Божого.

Наступного ранку, другого дня перебування в містечку, до дверей Ігоря постукали. Він одягнув уже свою звичну рясу й вийшов на ґанок. Там стояла огрядна жінка років шістдесяти — ошатно вдягнена, з акуратно зібраним волоссям і торбинками в руках.

— Добрий ранок, — привіталася вона.

Ігор, ще сонний, глянув на годинник — дев’ята. Після вчорашньої екскурсії містом він дуже змучився й хотів спати. У перший день приїзду він оглядав усе, намотавши чималий рахунок у місцевого таксиста. За мить він отямився, і сонливість наче рукою зняло.

— Доброго ранку, — відповів.

— Пробачте, що так рано, ви ж із дороги. Я Алла Степанівна, але всі кличуть мене просто Степанівна, — представилась жінка. — Працювала домогосподаркою в отця Луки, і якщо… — вона на мить замислилась, — якщо ви не проти, хотіла б і надалі.

Ігор розгубився. Степанівна додала:

— Я касир цього храму, ще й готувала їжу для отця.

— Гаразд, — відповів Ігор, пропускаючи її в будинок. Жінка одразу попрямувала на кухню. «Це не входило в мої плани, але доведеться змиритися», — подумав він, зачиняючи двері.

— Отче, — озвалася Степанівна, — ви вмієте водити машину?

— Так, але своєї немає.

Вона глянула на нього й усміхнулась.

— Ви не так зрозуміли. У гаражі стоїть церковна машина. Громада купила її для отця Луки десять років тому. Стара, з 90-х, але справна. Він рідко їздив, тож вона немов із салону. Якщо знадобиться кудись поїхати, вона ваша.

— Зрозуміло. Сьогодні лише другий день тут, я ще не знаю вашої громади. Як люди ставляться до церкви?

— Не сказала б, що всі тут релігійні, — відгукнулась вона, — але церкву поважають і дбають про неї. Не знаю, — усміхнулась жінка, — чи то віра в них така, чи гріхи душу тиснуть.

— «Хто з вас без гріха, нехай першим кине камінь», — процитував Ігор (Христос і грішниця — епізод із Євангелія від Іоанна, 8:2-11).

— Правда, отче, свята правда, — кивнула Степанівна.

По обіді на подвір’ї храму з’явився садівник, ретельно підмітаючи територію.

— Дай Боже щастя, — побажав Ігор.

Чоловік років двадцяти п’яти повернувся до нього. Він рухався скуто, ніби невидима сила його стримувала. Повільно, із затримкою, він відповів:

— Дай Боже, дай Боже.

Степанівна вибігла з кухні:

— Валерику, ти вже закінчив?

Хлопець кивнув.

— Добре, синочку, ходімо додому.

— До побачення, — попрощалася вона з отцем. Хлопець махнув на прощання, Ігор відповів тим же.

— До побачення, — промовив він услід.

Як тільки вони пішли, священник відчинив двері гаража. Там справді стояла машина — «Пежо 605» 1990 року випуску, темно-зеленого кольору, у гарному стані. Ігор одразу відчинив дверцята з пасажирського боку й заглянув у бардачок, сподіваючись знайти хоч якусь підказку в Лук’янових речах. Машина прибрана, без жодних сторонніх предметів — наче щойно після чистки. Він зрозумів, що спіймав облизня: нічого цікавого.

Зайшовши до хати, Ігор попрямував до спальні, яка колись належала його попереднику. Він відчинив комод і переглянув його вміст: кожен аркуш, квитанції, старий любовний лист від племінниці — щире зізнання хлопцеві, на ім'я Віктор. «Чому священник зберігає якийсь лист підліткової закоханості?» — промайнуло в голові Ігоря. «Нічого, нехай, — сказав він собі, — хоч якась зачіпка». І поклав лист у кишеню штанів.