7. Василіск

— Ти — його син? А мати… Хто твоя мати? — обернулась Софія. 

Встигла побачити, як загострюються вилиці Василя, крізь шкіру прорізаються кістки, все тіло вивертається, мов панчоха.

Її долоня стискала волохату павучу лапу. Софію пересмикнуло від огиди, не відскочила лише тому, що на мить заціпеніла. А наступної миті в блідому світлі місяця очі павука блиснули зеленим, дівчина просто фізично відчула, як з клацанням стають на місце частинки пазла, складається картинка. Втримати!

— Це ти, — видихнула й потяглася рукою до сузір'я очей.

Гнівно хльоснув золотий хвіст, хітинова нога раптово виросла, обросла шерстю й рвонулася пріч. Софія ледь встигла перехопити лапу другою рукою, вчепилася нігтями в м'яку шкуру, під якою грали сталеві м'язи. Лев заричав їй в лице, обдав звірячим смородом. Дівчина інстинктивно замружилася, долаючи нудоту, вп’ялася ще міцніше. Лев смикнувся, полоснув кігтями, розпанахав куртку й чутливо дряпнув руку. Софія охнула і раптом вчепилася в оксамитову лапу зубами.

Удар хвоста. Софія похлинулася і впала на чотири. Лев розтікся потоком рідкого золота. Густа калюжа швидко всотувалася в землю, шипів, випаровуючись, сніг..

— Ні! 

З рота вилетіли золоті бризки. ДІвчина спробувала зачерпнути рідке золото і заричала від болю. Занурила руки в замет, з відчаєм стежачи, як стрімко меншає сяюча калюжа. Видихнула, набрала повні жмені снігу і згребла останні краплі. Жар пропалив до кісток, Софія з криком впала на бік і встромила жменю в кучугуру. 

— Хитра, с-солодка!

По тілу смичіля пройшла хвиля. Залишки золота затверділи й проросли шпичаками. Морський їжак пожалив до крові пучку й вибухнув роєм бджіл. Софія впала грудьми на свої слабкі невірні руки. Секунда — і жменя опустіла. Ядучий дим потік тонкими цівками, розчиняючися в повітрі. Дівчина схлипнула і вдихнула повні груди отрути. Запах хлора виїдав очі, легені розривало. Софія затулила рота й носа долонями. Руки зводило судомою, і лише одне стукало у скроні — втримати, втримати! В голові потьмарилося…

— Думаєш, сильна? Любиш-ш? Зараз побачиш, кого любиш-ш! 

Зметнувся сніговий вихор, підняв дівчину догори ногами й кинув на землю. З пороші виліпився силует…

— Ой, мамо… — тільки й зронила Софія.

Перепончаті крила стрімко зметнулися над зміїним тілом, закриваючи голову. Хвіст зі шпичаком на кінці забив по бокам створіння. Софія звелася на ноги, машинально обтрусила руки… Не відчувши болю, нерозуміючи зирнула — й побачила цілісіньку шкіру. 

— Це все мара, Сонечко. Була мара… дотепер. 

Не впізнала хрипкого голосу.

— Василю?

— Дурненьке дівчис-сько. Немає Василя! Є Василіс-ск!

— Хто? — Софія затнулася.

— Зазирни в очі своєму коханому, с-солодка,.

Дівчина невіряче похитала головою, з трепетом ступила ближче, поклала руку на пружне несподівано тепле крило.

— Облиш, — чужий голос, чужі інтонації.

— Василю!

— Йди. Все буде добре.

Софія похитала головою, відчуваючи, як на очах закипають злі сльози. 

— Подивися на мене.

Хриплий напіввидих-напівстогін у відповідь.

— Ти говорив… Стільки всього говорив! Називав сонцем. 

— С-сонце очі виїдає, так, с-синку?

— Подивися на мене! — крикнула Софія, смикаючи на себе крило. —  Нічого не буде! Ти ж стільки дивився мені в очі!

— Я був людиною тоді.

— Ти ніколи не станеш людиною, ти — вас-силіск! — Смичіль шарпонувся до них, зашипів, бризкаючи слиною з пащеки: — Змирис-сь! І подивись на неї нареш-шті! Подаруй мені пару до тої с-скульптури на вході в печеру. Щоб твоїй матус-сі не було самотньо!

З розпачливим стогоном василіск кинувся геть, та Софія вчепилася в крило, мов у власну душу. Навколо затанцювали золоті кільця. 

— Пусти! — рвонувся крилатий змій, перечепився об сяючий тулуб і полетів на землю, розчепірився, відкриваючи химерну голову і очі, з яких струменіли смарагдові промені. 

Полоз розреготався й легеньким поштовхом відправив дівчину вслід. 

— Нареш-шті! Буде по-мо… 

Удар крила швиргонув Софію вбік. Втрачаючи свідомість, вона встигла закарбувати в пам'яті, як сіра твань бігла по блискучій лусці, перетворюючи ту на камінь.

***

Щось мерехтіло. Софія ледве спромоглася розліпити повіки. Лежала вкутана чимось волохатим. Свічки на підлозі освітлювали високе склепіння. Тут і там стояли скрині, поблискували купи прикрас.

Зі стогоном піднялася на лікті. Біля ніг сидів Василь. Софія спустила з лежанки ноги, шкура зісковзнула. Василь прокинувся, метнувся до неї.

— Як ти?

І тут же відвів очі й згорбився.

— Подивися на мене.

— Ти все знаєш тепер. Я відведу тебе додому. Прости.