6. Змія строката

Софія закам’яніла. Невзмозі вичавити ані слова, ні вдихнути, ні видихнути. Віхола закрутилася, оточивши непроглядним стовпом снігу. 

— Минув рік, с-солодка. Час платити. Давай нес-сподіванку.

— Несподіванку? Господи, та весь той день був однією великою несподіванкою! Хоч з себе почни!

— Як була нахабою, так і залишилас-ся…

— Бандити! Ті, що перестріли мене! Забирай! 

— С-смішно, с-солодка.

— Я не розумію, що ти хочеш!

Роздвоєний язик випірнув з пащі й лизьнув повітря перед самим її носом.

— Не розумієш-ш? Скоро все зрозумієш. Я с-своє вже взяв.

— Що?? Василь? Ні!

— Здогадалася? 

— Ні! Це нечесно! 

— Ми квити, с-солодка. Спитай пана С-сапека.

Змій хихотнув, золота голова розвернулася, кільця зашурхотіли, звиваючись, геть. Софія з відчаю закрила очі кулаками… в пам'яті зринули рік тому прочитані рядки.

— На Окіяні, на острові Буяні камінь лежить, на ньому руно розстелено, всередині спочиває змія-цариця Шкарупея. Іменем Шкарупеї заклинаю повзучих, шиплячих, двоязиких, свободу відбираю, на волю не пускаю!

Страшне шипіння перебило й оглушило, але Софія договорила закляття до кінця. Наступної миті її обвили й здійняли вгору холодні кільця. Золоті очі загорілися пекельним вогнем.

— Сказилас-ся??

— Відпусти!

— Ти сама згодилася на право нес-сподіванки!

— Так… Ні! Я не думала! Я не знала, — безнадійно видихнула Софія.

— А ти взагалі думаєш, с-солодка? Про що ти думала рік тому, коли йшла на вірну с-смерть?

— Але я жива!

— Ризикувала всім. Задля чого?

— Іди к бісу!

— Каж-жи! — Смичіль шипів просто в лице. — Задля чого?

— Кохання, — ледь чутно прошепотіла.

— І де воно тепер, твоє кохання?

Софія мовчала.

— Така непос-стійна… Тоді було одне кохання, тепер інш-ше.

— Ти нічого не розумієш!

— Та куди ж мені. Може, пояс-сниш? Скажеш правду, може, з'явитися шанс-с.

— Я… — жменя колючого снігу заліпила лице. — Я любила Руслана! Думала, що люблю. Прийшла до тебе заради нього. А потім… Виявилося, що я йому непотрібна. 

— Жалієш-ш?

Похитала головою.

— Вчасно підвернувся Вас-силь?

— Не смій! — Софія смикнулася. — Це інше! Справжнє! Відпусти нас. Зачим ми тобі? 

— Сімдесят сім років ніхто мене не тривожив. А потім ти прийш-шла. 

— Попроси щось інше! Все, що хочеш! Тільки відпусти нас!

— Це с-скучно.

Смичіль розреготався, пащека роззявилася від землі до неба, Софія задихнулася від страху…

— Я прийду в ліс, а ти, смичіле, по шию в землю влізь! Гадино, під пень залізь!

Туге кільце розтиснулося, і Софія впала в кучугуру. Полоза кинуло об землю, луска задзвеніла.

— Відпусти її!

— Василю…

Де він тут взявся? Мов пір’їнку підхопив з землі, притиснув міцно.

— Пусти нас, батьку. 

“Батьку?” В Софії потемніло перед очима, ледве встояла. Смичіль вже летів до них, іскрилася золотом луска, іскрився сріблом сніг.

— Як ти с-смієш?

—  Я люблю її, — хрипло зронив Василь і рухнув на коліна у сніг. — Прости. Пусти.

— Ха-а-а! 

Рев струснув древні гори, десь глибоко струсонулися й обрушилися печерні склепіння, ховаючи скриню з коштовими рукописами.

— Такий же, як твоя мати, Василіску, не змій, а с-смерд!

Василь мовчав, опустивши голову. Софія вдивлялася в його лице, вишукувала відповіді — і не знаходила. З обличчя коханого сходили останні фарби життя, вилиці загострювалися.

— Я зроблю все, що захочеш! Відпусти! — з останніх сил крикнула в гігантську пласку морду.

Хвіст люто швиргонув об землю.

— С-слухай моє слово! Втримаєш — буде твій, не втримаєш-ш — проклинатимеш кожен день і мить до скону. Ти його сама відпус-стиш! 

Полоз блискавично звився й пласко ліг у сніг, оточивши їх тлустим сяючим колом.