5. Змія підкамінна

В ятці наливали глінтвейн. Гарячий, паруючий, зі шматочками цитрини, яблук, ягодами. Софія відсьорбнула, обпікаючи губи, видихнула клуб пару й роззирнулася. Навколо вирував натовп. Штовхалися в чергах за шашликом, заглядали до намету з льодовими фігурами, пританцьовували під вуличних музик. Вогні сяяли над площею, стікали сльозами з ялинки, неслися вдалечінь по квадратній сітці вулиць. І над усім цим іскрилося чортове колесо.

Василь спіймав погляд, одним ковтком допив глінтвейн і потяг Софію:

— Ходімо, злетимо до зірок!

Доки стояли, в черзі, Софія горнулася до коханого. Щастя переповнювало її до країв, вигравало іскристими бульбашками. 

— Last Christmas I gave you my heart, but the very next day you gave it away, — підспівала вона мелодії, що неслася з динаміків.

— Дивні у вас святкові пісні.

— Що? — не зрозуміла відразу, все ще в полоні музики.

— Всі про втрату. Ця — про нещасливе кохання, перед цим була про марні новорічні сподівання.

— Марні новорічні… Це ти про Happy New Year?

Василь кивнув. Софія скинула брови, вглядаючись у серйозне обличчя, здвигнула плечима.

— Ніколи про це не думала. Чесно, навіть не вслухалася. тим більш, це англійською. Ну чого ти… —  потермосила його за рукав, потяглася за цілунком.

Очі Василя потепліли, від пригорнув її, торкнувся губами ніжно, потім пристрасніше.

— Ти мене з розуму зводиш, Сонечко…

— Вам скільки квитків? — роздратовано донеслося з віконечка каси.

За хвилину вони вже сиділи в кабінці. Їх понесло вгору, стрімко меншав ярмарок, на всі боки летіли освітлені доріжки вулиць, світилися мости на Дніпром. 

***

Древнє місто ліниво дрімало під ковдрою снігу, зрідка мружилося на кумедних метушливих істот. Лоскочуться… от смішні. Свято надумали робити, вогників начепили. Загалом, місту було все одно, що святкують людці, яким богам приносять жертви. Веселяться, то й добре. Десь там, під товстою шкурою, ховало залишки капищ, колисало півзабутих ідолів. Хай краще дрімають ці ревниві невситимі створіння, бо якщо прокинуться — відчувало місто — дикий тисячолітній голод понесе їх гнів, виплесне на кумедних людців з короткою пам'яттю… Ні, нехай сплять, покояться глибоко-глибоко. 

Цієї ночі місту було неспокійно. Воно стрепенулося, дослухаючись, гірлянди вогників погасли, на кілька нескінченних миттєвостей вулиці огорнула чорна імла. Десь там, в древніх ярах між Подолом і Дорогожичами, ворушилося споконвічне створіння, не мало спокою. Минулого року смичіль теж раптово пробудився. Не інакше хтось із дурненьких жадібних людців потривожив почвару. Місто прислухалося — наче тихо — і розслабилося. Вогні спалахнули знову.

***

Софія з усіх сил вп’ялася в руку Василя, закрила очі. Дуже хотілося скулитися на дні кабінки. Вони зависли на самій вищій точці. Коли все згасло, Софії здалося, що вона зависла десь посеред всесвіту, у чорнильному вакуумі. За кілька хвилин скінчиться повітря, і крижаний холод поглине їх, перетворить на ідеальні льодові скульптури.

— Чш-ш, все добре. Зараз все стане на місце. Не бійся, чуєш? — Лише гарячий подих на скроні й утримував при свідомості. — Ось і все. Дивися, світло є. Зараз рушимо. 

Софія замотала головою, і ще сильніше зіщулилася. Василь поцілував її в чоло й пригорнув міцніше. За кілька секунд кабінка смикнулася й поповзла. Внизу всіх виводили.

— Ваші квитки дійсні на наступну поїздку. Технічна перерва, — бубонів службовець, розчахуючи дверцята.

Дівчина вилетіла, наче за нею чорти гналися, Василь ледве встиг повернутися, щоб підхопити. 

— Заспокойся, Сонечко. Хочеш ще гарячого вина? 

— Ні! Ходімо звідси. 

— Додому?

— Ні. Хочу прогулятися.

— Не змерзнеш?

— Мене кохання гріє, — нарешті посміхнулася Софія.

Василь легко підхопив її за талію, підняв, потерся носом об носа. 

— Сонечко моє Сонечка. То що, куди підемо?

— А куди очі дивляться, — видихнула вона, мружачись од щастя.

— Мої дивляться оттуди, значить, в той бік і підемо. Згода?

— Угу.

Вони швидко проминули різдвяний базар, ковзанку, перетнули яскраво освітлені Вали. Чимдалі людей і машин меншало, рідше траплялися святкові прикраси. Хоча, для чого вони, коли сніг так і іскриться, місяць уповні — хоч голки збирай. Софія закинула голову до неба, розгледіла Велику Ведмедицю. 

— В місті зірок майже не видно, — зітхнула. —  А знаєш, колись ми пішли в похід Кримом. І заночували на Аю-Дазі, просто неба. Прийшли вже затемно, тож навіть намети не ставили, тепло ж, сухо, так спальники на траву й кинули. А посеред ночі я прокинулася, наче хтось штовхнув. І наді мною був Чумацький шлях. Я ніколи до цього не бачила Чумацький шлях, уявляєш? Він такий… заворожуючий. Зорі, зорі, зорі… Я дивилася, дивилася, одірватися не могла. Не пам'ятаю, як заснула. А потім…

Вона затнулася й замовкла.