4. Змія золота

— Вставай, сонечко Сонечко.

В кімнаті пахло кавою. Софія розплющила одне око. Крізь фіранки пробивалося сонце. Василь сидів на краю ліжка з двома чашками в руках. Софія сіла, вмостилася зручніше, підклавши під спину подушки, взяла чашку й з насолодою зробила ковток. Василь відкрив штори.

— Справжня новорічна погода! Сонце, мороз та купа снігу!

Софія замружилася, потяглася й махнула рукою.

— Йди сюди.

Василь вмостився поруч, пригорнув її, почав вкривати поцілунками розкуйовджене волосся, припухле зі сну обличчя, але дівчина випручалася.

— Чекай!

Вона сягнула під ліжко й дістала невеликий пакунок.

— Це тобі.

— Що, в нас ліжко замість ялинки? — пирхнув Василь.

— Це не новорічний подарунок. З річницею тебе, коханий.

Василь розгорнув пакунок. Тонкий шкіряний браслет з срібною пластинкою. З тильного боку гравіровка: переплетені В та С, дата і серце. Софія клацнула замочком і застібнула браслет на його руці.

— Я люблю тебе…

Василь зачудовано похитав головою, зворушено посміхнувся і згріб її в оберемок.

— Сонечко… Моє надорожче в світі сонечко. Не повіриш, але я теж маю дещо для тебе. Чекай. Закрий очі.

Софія, розплившись у посмішці, замружилася, і раптом здригнулася від холоду на руці. 

— Що?

Золота змія в кілька витків обвивала вказівний палець, тяглася головою до нігтя. Смарагдові очі блиснули в промені сонця й відкинули зайчики на стелю. Софія здригнулася від страшних спогадів.

— Ох… Але… Чому змія?

—  Не подобається? Змія —  вона красива. Мудра і сильна. Я подумав…

Софія не знала, як і реагувати. Закусила губу, перевела подих. Силувано посміхнулася.

— Дякую, любий. Мудра і сильна як ти. І очі зелені. Буду дивитися на неї і тебе уявляти.

— Я можу поміняти.

— Не треба, що ти! Ось. 

Дівчина чмокнула змію в золоту морду й встромила носа в чашку, ховаючи очі. За хвилину Василь допив каву.

— Сонечко, я на роботу піду, мені там дещо закінчити треба. Давай зустрінемося годині о шостій, погуляємо, а вже потім додому, до ялинки, до свята. 

***

Софія поралася на кухні, а думки невпинно крутилися навколо минулого тридцять першого грудня. Золота змія на пальці ніяк не хотіла грітися, поблискувала зеленими очима, наче в душу заглядала.

Чому? Ця думка гризла, стискала серце, іноді не даючи дихати. Чому саме такий подарунок?

Жодним словом вона не обмовилася про зустріч з золотим смичілем. Не розповіла, як випадково вичитала на містичному сайті легенду про таємничого змія з Дорогожичів. Як у відчайдушний надії рилася в інтернеті, і врешті знайшла заклинання, яке мало прикликати з лігва велесового змія й змусити поділитися скарбом. Мазепиним скарбом, як там писали.

Нещасний Мазепа. Де він прикопав незліченне багатство, на яке можна було купити весь Київ? У Батурині, Переяславі, на дні Дніпра? Сподівався вигнанець повернутися за скарбом чи покинув його, аби не достався нікому? І звідки б закляті гроші взялися на околиці Києва? Софію це не цікавило. Хоч змієві гроші, хоч велесові, хоч прокляті мазепині — аби здобути, аби врятувати Руслана.

Руслан… Адже вона й не згадувала про нього. Начисто відбило, наче й не було ніколи кохання. Софія покинула нарізати салат, витерла руки й схопила телефон. Фейсбук. Це ж треба, навіть з друзів не видалила. Відкрила профіль, пролистнула вниз. Останній допис датувався літом, рибалка з друзями. Перед тим кілька вечірок, на одному знімку Руслан пристрастно цілувався з яскравою брюнеткою. Софія лише носа зморщила, листнула далі. Нічого. Спересердя тупнула ногою, сердито закусила губу… і вирішилася. Подзвонила подрузі — ну як, швидше приятельці — з їх колишньої спільної компанії. Запитай її, зачим — не відповіла б, діяла імпульсно, не замислюючись.

— Катруся? Привіт, люба, привіт! З наступаючим тебе! Як ти там, як справи? Сто років не чулися. О, та ти що? Пропозицію зробив? І коли весілля? Аж у у серпні? Та я розумію, що вже тепло буде. Уявляю, який ти бенкет зробиш! Вітаю, дуже рада за тебе! А що там чути про нашу компанію? Як Руслан? Та ні, звідки ж мені знати. Ми як рік тому розбіглися, так я нічого й не чула.Та чесно кажу тобі. Ну? Як… О господи. Він же мав розрахуватися з боргами. І що? Ой, мамо. 

Софія перекинулася з Катрею ще кількома репліками, в першу-ліпшу підходящу мить попрощалася і так і сіла на табуретку. 

Раптові гроші допомогли виплатити борг, але не врятували Руслана. Він спробував відкрити бізнес, знову наробив боргів, прогорів… і зник невідомо куди. Навіть рідна мати не знала, де подівся, хоча до неї кілька раз приходили, і навіть підпалили двері квартири. Пожежу погасили, а Руслан так і не з'явився. Ех, Русик… Похитавши головою, Софія знову взялася за ножа.

***

Щось таке марилося, важке й тоскне. Навіть не сон, а отой напівморок, десь на межі між явом і навом.