3. Змія підколодна

Від дверей пролунав різкий дзвінок. Софія стрепенулася. Вона задрімала? Як же так? Сидячи на кухні, з незнайомцем… Очманіло роззирнулася. Скривавлена блузка лежала в раковині, пельменів взагалі не було видно. Її рятівник сидів, прихилившися боком до стіни. Слава богу, живий. 

— Як це я заснула!

— Нічого дивного. До вас хтось прийшов.

Софія попленталася в коридор. За дверима стояв Руслан, мокрий, мов хлющ.

—  Новий рік, блін. Злива така, що калюжі по кісточку! Ну, чого втупилася? Можна заходити?

Софія мовчки відступила. Почувалася млявою, навіть не дуже зраділа появі коханого. Руслан ввалився досередини, скинув черевики, стяг і кинув на підлогу куртку, яку впору було викручувати.  Потрусив головою, мов мокрий пес, і нарешті став розглядати подругу.

— Тю. А чого це ти досі не прибрана? Спала, чи що? Здуріти! До Нового року якихось дві години, а вона дрихне! Соня — вона і в Африці Соня.

— Русла-ане… —  Софії стало так прикро. —  Русику, я в таку халепу втрапила! ТІльки з метро вийшла…

—  О, ти казала, гроші дістала? 

Софія осіклася й озирнулася. Торбинка лежала на тумбочці під дзеркалом. 

— На ось!

Руслан похапцем вирвав скарб, смикнув за мотузки і добув зсередини папушу грошей.

— Ох ні хрєна собі! —  аж присвиснув. —  Це скільки тут?

— Сорок сім тисяч, як ти й казав.

—  О, мала, оце ти молодець! — Він затяг торбинку, поклав у сумку й ретельно застібнув. — Ну давай сідати за стіл. Таке гріх не відмітити! Та й голодний я як вовк!

Руслан пройшов в кімнату і остовпів, обводячи очима розгардіяш. Тихо вибатькувався і перевів погляд на знічену Софію.

— Я не пойняв…

— Русику! —  відчайдушно скрикнула дівчина. — Та послухай же! На мене напали! Я з метро вийшла, з грошима, а вони…

— Що ти мелеш! Кому ти треба, серед новорічної ночі нападати? Люди ж кругом!

—  Русику…

— Не русикай на мене! Задовбала! Я через все місто мчався, щоб свято з тобою зустріти, а ти мало того, що все проспала, так ще й не готово нічого! І історію недолугу вигадала. Навіть брехати не вмієш! — Руслан розпалювався з кожним словом.

— Ру…

— Не чіпляйся за мене! Роззирнися — самій не гидко?

— Чому ти так…

— Як “так”? Як заслужила! У дзеркало на себе глянь! Розпатлана, запухла. Це ти так хочеш зі мною Новий рік зустріти?

— Я ж тобі гроші…

— Ах, тепер про гроші згадала! Яка ж ти корислива. Я до неї з усім серцем, а вона — “гроші, гроші”, — гидко перекривив Руслан.

Софія лише хапала ротом повітря, мов викинута на берег риба. Геть розгублена, вона навіть не образилася, настільки абсурдним було те, що відбувалося.

— Вибач... Я не встигла. Чому ти мені не віриш? На мене напали!

— “Напа-али”, — знову перекривив Руслан. — І як же ти відбилася, що й сама ціла, й гроші цілі? Принц на білому коні врятував?

— Принц. Без коня, — донеслося ззаду.

Руслан сахнувся, аж вдарився плечем об стінку.

— Га? — тільки й спромігся видавити він.

— На Софію дійсно напали. До речі, якби ви були поруч, цього б не сталося.

— А ти ще хто? 

— Принц, — з явною насмішкою вимовив незнайомець, прихилившися до одвірку. Обличчя мав бліде, під очима позалягали темні кола.

— Ах ти шльондра, — протяг Руслан. — Як же я відразу не зрозумів? 

— Що? Рус…

— Завела собі хахаля, та ще й вибріхуєшся? Ах ти ж су…

— Стули пельку, — гримнув незнайомець.

— А то що?

Юнак лише плечем стенув.

— Руслане! Він мене врятував! Його вдарили!

Ляпас обірвав потік слів. Софія зойкнула й схопилася а щоку. Цього не могло бути. Це… це просто сон якийсь.

— Русику, — все ж вичавила вона.

Руслан вхопив з підлоги сумку, обернувся — і гепнувся на землю від стрімкого аперкоту.

— Ти, ти…

Незнайомець схопив його за комір і поволік геть з квартири. Розчахнув двері, які ніхто й не подумав замкнути, і викинув в коридор, наче шкідливого кота. Слідом гидливо підштовхнув ногою черевики з курткою і закрив двері.

— Бридота яка, — видихнув і сповз по стінці.

Софія раптово зловила себе на бажанні кинутися в коридор за Русланом, і це усвідомлення подіяло на неї як відро холодної води. “Я ж себе не на смітнику знайшла…” Кілька раз глибоко вдихнула й видихнула, і лише тоді схилилася до рятівника.

— Вам зле?

Той похитав головою, не розплющуючи очей.

— Вибачте.