2. Змія чорна

Софія бігла, наче за нею чорти гналися. Послизалася, спотикалася об бруківку, в останню мить зупинялася на переходах, як переляканий заєць у світлі фар. Одна думка володіла нею: домчатися додому, заховати скарб, а вже потім… Пірнула в метро, забилася в кут, сторожко озираючися. З-під шапки вибилася пухнаста прядка, залоскотала щоку . Софія пирхнула, здуваючи волосся вбік. Боялася відняти руки від грудей, притискала здобич. 

На своїй станції вискочила, здригнулася від сирості — якраз була відлига — і дременула поміж панельок. Вже не бігла, йшла швидко, уявляла, як віддасть гроші Русланові, як освітиться його обличчя. Нарешті він позбудеться клятого боргу. Знову широко посміхатиметься, як раніше. Зараз вона подзвонить, він примчиться, і це буде найкращий Новий рік у світі, лише вони двоє...

— Тпру! Стопе! 

— Куди розігналася?

Дві фігури відділилися від тіні будинку. Софія сахнулася вбік. Не встигла. Їй перекрили шлях.

— Змерзла, лялю? Чого так скоцюрбилась? 

— Йди сюди, ми зігріємо. 

— Чого відвертаєшся? В очі дивися! — Перший жорстко схопив за підборіддя, смикнув вгору. — Ти ба, яка красуня! Блондинка! Чисто снігуронька. Оце так новорічний сюрприз! Ну давай, іди до Дєдушки Мороза.

— Пустіть!

Обоє заржали.

— Нє-є. Куди ж таку пускати, ще вкрадуть. Ми тебе побережемо… для себе.

Чужий мокрий рот вп’явся в губи. Софія смикнулася від жаху і огиди, вчепилася в руки нападника. Куди там. Крихітна юнка півтора метри в стрибку і здоровань напідпитку. Запручалася, вириваючись із мерзенної хватки, і спромоглася вкусити гицеля за губу. Той з ревом штурхонув її на приятеля.

— Ах ти курва! А ну тримай її! 

Софію схопили за плечі. Скажена гримаса перекосила лице нападника. Втираючи кров з обличчя, він рвонув блискавку сіренького софіїного пуховика.

— Не хочеш по-хорошому, значить, буде по-поганому. 

Холодна рука влізла під светр і лапнула за груди. Софія заверещала.

— А це тут що? 

Нападник витяг з-за пазухи мішечок.

— Віддайте! Не смійте! Пусті-іть!

— Панове, дівчина ж вас просить. Чого ви такі грубі?

Нападники з несподіванки завмерли і обернулися до зайди. В темряві можна було розгледіти лише силует — досить високий.

— Ти ще хто?

— Та я тут так, мимо йду. Відпустіть дівчину.

— Ти ба, яке падло. Що ж ти такий сміливий, а в темряві ховаєшся. Виходь.

Незнайомець тихо пирхнув і ступив в коло світла ліхтаря. Молодий вид контрастував з низьким глибоким голосом. 

— Нариваєшся?

Нападник сплюнув на сніг змішану з кров’ю слину.

— Ввічливо прошу, — спокійно відповів незнайомець, однак в голосі бринів неприхований сарказм.

— Іди куди йшов!

— Перепрошую, але я волів би впевнитися, що з дівчиною все гаразд. 

— Я вдруге не попереджаю, казьол!

Чолов’яга кинувся на юнака, замахуючись кулаком, той ступив вбік, зробив невловимий рух… і наступної миті бандит лежав мордякою в багні. Незнайомець кивнув на торбинку.

— Якщо не помиляюся, це ваше?

Софія лише кивнула, зуби цокотіли від шоку.

— Пане, відпустіть дівчину.

— Ах ти ж… 

Другий бандит з ревом кинувся вперед, забувши про полонянку. Блиснув вихоплений з кишені розкладний ніж. Незнайомець відступив у тінь, почувся крик, глухий удар, щось важке впало… Юнак повернувся в освітлене коло, підібрав з землі злощасний мішечок і простягнув Софії.

— Прошу, пані.

Якусь мить Софія витріщалася, не вірячи очам, і лише потім схаменулася і схопила скарб.

— Дякую, — ледь спромоглася вичавити, так її калатало.

— Не варто. Вас прове…

Звук глухого удару.

— Ось тобі, падло, — прошипів бандит і дременув дворами разом з напарником.

Софія нерозуміюче роззирнулася услід втікачам, повернулся до свого рятівника… той поволі, як у кіно, впав на коліна у брудний сніг. Софія не одразу зрозуміла, що відбулося — шок давався взнаки. Ще кілька довгих секунд стирчала соляним стовпом, і лише потім метнулася до юнака.

— Що з вами? Що таке?

Той завів руку до потилиці, відняв, зирнув на долоню — чорну й масну в жовтому світлі — і похитнувся. Софія впала навколішки, підхопила його обіруч.

— Він вас вдарив! Господи! Треба швидку… Зараз… Де телефон… Де він в біса?

Підтримувала рятівника лівою рукою з затиснутою дорогоцінною здобиччю, а правою шарила по кишеням, з переляку не в змозі згадати, де ж діткнула ту мобілку.

— Не треба… — видихнув юнак. — Я с-сам…

Сперся на підставлене плече, спробував встати і знову поточився.