1. Змія підземна

...Земля розчахнулася, з провалля сяйнуло яскраво, нестерпимо, так, що очам стало боляче. Софія замружилася і сахнулася. Під ногу трапився корінь. Дівчина незграбно змахнула руками й преболяче гепнулася на землю. Від удару забило подих. Софія зі стогоном увібрала повітря,  в оцепенінні стежачи, як з-під землі викочуються золоті кільця. Зміїне тіло нескінченними витками вкладалося кругом провалля, захоплюючи все більше простору. Це було страшно і заворожуюче прекрасно. 

Долоню залоскотало. Софія опустила очі але, зачарована золотими сполохами, не відразу усвідомила побачене.

— Яка с-солодка…

Роздвоєний язик знову пройшовся по обідраній долоні, злизуючи кров. Дівчина заверещала так, що з дерев зірвалися ворони, що вже вмостилися на сон. Повітря в легенях надовго не вистачило. Софія замовкла, перевела подих… та так і завмерла, паралізована жахом. Перед обличчям захиталася величезна зміїна голова. Золоті очі майже зливалися з лускою, лише вертикальні чорні зіниці — неймовірні, величиною з долоню —  вирізняли їх на приплюснутій морді. З рота стрімко вискочив чорний язик, і це ніби зняло гіпноз. Софія знову видала ультразвук. Змій трохи відхитнувся, дочекався паузи і ткнувся майже в саме обличчя.

— Ш-ш-ш… 

Дівчина отетеріла.

— По-перш-ше, змії глухі. Звичайно. А по-друге… 

Змій замовчав, язик раз-по-раз лизькав повітря. Тиша була така моторошна, що Софія не витримала й писнула:

— По-друге?

— А по-друге, ти мене дратуєш-ш-ш…

Софія спробувала втерти сльози, що так і котилися по щокам, і шморгнула носом. 

— Заспокоїлас-сь?

ДІвчина кивнула і знову шморгнула. Вийшло дуже гучно.

— Чого прийшла, с-солодка?

Софія схлипнула і ледве видавила:

— Просити.

— Ну звичайно. Чого б ш-ше. Ну прос-си.

— Мені потрібні гроші.

Змій закинув голову вгору і, здавалося, закотив очі.

— Грош-ш-ші…

— Ти маєш дати те, що я попрошу! Я закляла тебе! Змія чорна, змія золота, змія строката, змія підколодна, змія підкамінна, змія підземна, змія водяна, змія піщана, змія у стозі, змія на лузі… 

Вона затнулася, зачувши глухий сміх.

— Я — не змія, дурненьке дівчис-сько. Я — змій. С-смичіль... 

Гнучкий хвіст грайливо обійняв Софію за талію, вона не стримала нажаханого зойку.

— Прийшла за грошима? А чим відплатиш-ш?

— Не знаю, — ледве вичавила Софія. Тремтіла, не відчувала ніг, якби стояла — вже б поточилася і впала на коліна.

— Скільки хочеш-ш?

— Сорок сім тисяч доларів! — випалила Софія. О, це число знала як отченаш. Кляті сорок сім тисяч снилися їй ночами.

— Дивна с-сума. Не кругла. Чому не п’ятдесят? Чи не с-сто сорок сім?

— Мені більше не треба.

— Вивідала це місце, завчила с-слова, потемки дерлася на гору, мерзла доки геть стемніло, тепер тремтиш-ш… За с-сорок сім тисяч?

— Доларів! — вперто уточнила Софія.

— Дурненьке дівчис-сько. Думаєш-ш, я знаю, що то за долари? 

Кільце навколо талії неприємно смикнулося, стиснувшися сильніше.

— Долари — це… Це такі гроші! Як же тобі сказати… Таляри! Ось!

— С-сорок сім тисяч золотих талярів тебе врятують? 

— Не мене.

— Не для себе просиш-ш? А для кого?

— Яка різниця!

— Батькам? Сестрі? Братові? Коханому?.. А, яс-сно. Бачу. Кохання-кохання. А ш-шо мені за це?

— Я… не знаю.

— Не знаєш-ш… Думала на дурничку загребти золота? Платити треба за вс-се.

— То що ти хочеш? —  викрикнула Софія. Зірване горло боляче дряпонуло, по щокам знов покотилися непрохані сльози.

— Хочу… що ж я хочу? 

Велетенська голова гойднулася, засліплюючи блиском луски.

— С-сам не знаю, чого хочу. Така с-солодка новорічна несподіванка. Най так і буде. Нес-сподіванка. Ти подаруєш мені право нес-сподіванки.

Софія закліпала очима. Абсурдність ситуації перебила страх.

— Право несподіванки? Серйозно?

— Не вдавай що, погано чуєш-ш. Ти ж не змія.

— Ти що, читав Сапека? 

— С-сапека?

— Не зважай. Тобто… Ти хочеш отримати щось таке, про що я не знаю?

— Іс-стинно так. Перша несподіванка, яка тобі трапитьс-ся дорогою додому.

— І все? Добре! Я згідна!

Полоз знову тихо розсміявся

— Пос-спішаєш… Не думаєш-ш… 

— Де мої гроші?

— А ти нахабна, с-солоденька. Ос-сь.