...Земля розчахнулася, з провалля сяйнуло яскраво, нестерпимо, так, що очам стало боляче. Софія замружилася і сахнулася. Під ногу трапився корінь. Дівчина незграбно змахнула руками й преболяче гепнулася на землю. Від удару забило подих. Софія зі стогоном увібрала повітря, в оцепенінні стежачи, як з-під землі викочуються золоті кільця. Зміїне тіло нескінченними витками вкладалося кругом провалля, захоплюючи все більше простору. Це було страшно і заворожуюче прекрасно.
Долоню залоскотало. Софія опустила очі але, зачарована золотими сполохами, не відразу усвідомила побачене.
— Яка с-солодка…
Роздвоєний язик знову пройшовся по обідраній долоні, злизуючи кров. Дівчина заверещала так, що з дерев зірвалися ворони, що вже вмостилися на сон. Повітря в легенях надовго не вистачило. Софія замовкла, перевела подих… та так і завмерла, паралізована жахом. Перед обличчям захиталася величезна зміїна голова. Золоті очі майже зливалися з лускою, лише вертикальні чорні зіниці — неймовірні, величиною з долоню — вирізняли їх на приплюснутій морді. З рота стрімко вискочив чорний язик, і це ніби зняло гіпноз. Софія знову видала ультразвук. Змій трохи відхитнувся, дочекався паузи і ткнувся майже в саме обличчя.
— Ш-ш-ш…
Дівчина отетеріла.
— По-перш-ше, змії глухі. Звичайно. А по-друге…
Змій замовчав, язик раз-по-раз лизькав повітря. Тиша була така моторошна, що Софія не витримала й писнула:
— По-друге?
— А по-друге, ти мене дратуєш-ш-ш…
Софія спробувала втерти сльози, що так і котилися по щокам, і шморгнула носом.
— Заспокоїлас-сь?
ДІвчина кивнула і знову шморгнула. Вийшло дуже гучно.
— Чого прийшла, с-солодка?
Софія схлипнула і ледве видавила:
— Просити.
— Ну звичайно. Чого б ш-ше. Ну прос-си.
— Мені потрібні гроші.
Змій закинув голову вгору і, здавалося, закотив очі.
— Грош-ш-ші…
— Ти маєш дати те, що я попрошу! Я закляла тебе! Змія чорна, змія золота, змія строката, змія підколодна, змія підкамінна, змія підземна, змія водяна, змія піщана, змія у стозі, змія на лузі…
Вона затнулася, зачувши глухий сміх.
— Я — не змія, дурненьке дівчис-сько. Я — змій. С-смичіль...
Гнучкий хвіст грайливо обійняв Софію за талію, вона не стримала нажаханого зойку.
— Прийшла за грошима? А чим відплатиш-ш?
— Не знаю, — ледве вичавила Софія. Тремтіла, не відчувала ніг, якби стояла — вже б поточилася і впала на коліна.
— Скільки хочеш-ш?
— Сорок сім тисяч доларів! — випалила Софія. О, це число знала як отченаш. Кляті сорок сім тисяч снилися їй ночами.
— Дивна с-сума. Не кругла. Чому не п’ятдесят? Чи не с-сто сорок сім?
— Мені більше не треба.
— Вивідала це місце, завчила с-слова, потемки дерлася на гору, мерзла доки геть стемніло, тепер тремтиш-ш… За с-сорок сім тисяч?
— Доларів! — вперто уточнила Софія.
— Дурненьке дівчис-сько. Думаєш-ш, я знаю, що то за долари?
Кільце навколо талії неприємно смикнулося, стиснувшися сильніше.
— Долари — це… Це такі гроші! Як же тобі сказати… Таляри! Ось!
— С-сорок сім тисяч золотих талярів тебе врятують?
— Не мене.
— Не для себе просиш-ш? А для кого?
— Яка різниця!
— Батькам? Сестрі? Братові? Коханому?.. А, яс-сно. Бачу. Кохання-кохання. А ш-шо мені за це?
— Я… не знаю.
— Не знаєш-ш… Думала на дурничку загребти золота? Платити треба за вс-се.
— То що ти хочеш? — викрикнула Софія. Зірване горло боляче дряпонуло, по щокам знов покотилися непрохані сльози.
— Хочу… що ж я хочу?
Велетенська голова гойднулася, засліплюючи блиском луски.
— С-сам не знаю, чого хочу. Така с-солодка новорічна несподіванка. Най так і буде. Нес-сподіванка. Ти подаруєш мені право нес-сподіванки.
Софія закліпала очима. Абсурдність ситуації перебила страх.
— Право несподіванки? Серйозно?
— Не вдавай що, погано чуєш-ш. Ти ж не змія.
— Ти що, читав Сапека?
— С-сапека?
— Не зважай. Тобто… Ти хочеш отримати щось таке, про що я не знаю?
— Іс-стинно так. Перша несподіванка, яка тобі трапитьс-ся дорогою додому.
— І все? Добре! Я згідна!
Полоз знову тихо розсміявся
— Пос-спішаєш… Не думаєш-ш…
— Де мої гроші?
— А ти нахабна, с-солоденька. Ос-сь.
#1094 в Фентезі
#270 в Міське фентезі
#3503 в Любовні романи
#842 в Любовне фентезі
Відредаговано: 02.02.2023